Милі читачі! Запрошую вас у мою новинку

Розлучення. Сім балів за Ріхтером

Анотація

«Запроси мене, будь ласка, на побачення».

Стискаю зуби до хрускоту. Ледь утримуюся від короткого радісного «Так!».

«Я не зустрічаюся із заміжніми жінками», – пишу їй натомість.

«Я подала на розлучення. Засідання вісімнадцятого».

«Напишеш, коли розлучишся».

Вимикаю звук і перевертаю телефон екраном донизу, щоб не виникло спокуси продовжити листування.

* * *

Вона для мене – усе. А я для неї – просто запасний варіант…

Це історія Олексія Бєлова із роману «Сітки Лорелеї». Книжка самостійна, читається окремо.

Головна героїня – ніжна фіалка, спадкоємиця величезних статків. Юна, наївна, довірлива… Такі обирають чоловіків собі до пари – привабливих, передбачуваних, урівноважених, перспективних, надійних і, головне, правильних.

А наш герой – усе навпаки: хлопчисько-поганець із плямами на репутації та непростим характером. У його бік навіть подивитися страшно.

Що в них спільного? Правильно – ні-чого-го. Ось тому вона його й не вибере. Або щось змусить її засумніватися?

Це «щось» – землетрус 7 балів за шкалою Ріхтера. Він струсонув не тільки землю, а й життя героїв, перевернувши все з ніг на голову. Або розставивши на свої місця?

Спойлери

– Уявляєте, коли я вперше вас побачила, ви здалися мені дуже непривітним, грубим, злим і страшним. Повна протилежність Івану.

– Авжеж, я такий, – погоджується. – Куди мені до Івана.

– І потім, коли ми вже приїхали сюди, я вас страшенно боялася. Мені здавалося, що ви – демон. Ви так дивно на мене щоразу дивилися… Дуже хотілося сховатися.

– Демон? Ха-ха. Майже вгадала. Я – чорт із рогами й копитами, – усміхається і шепоче навмисно зловісно. – І з хвостом.

– Ні, ви зовсім не такий, – гаряче заперечую. – Я помилялася.

Емоцій багато, а оформити їх у слова не виходить. Виявляється, я зовсім не вмію спілкуватися із чоловіками.

У темряві очі Олексія блищать. Вони дуже близько. Тепер я знаю, що вони добрі, і мені зовсім не страшно. Навпаки, з ним тепло і спокійно, ніби він – мій ангел-охоронець.

Дожила… Лежу в ліжку зі стороннім чоловіком, дозволяю себе обіймати й мрію, щоб ніч тягнулася довго-довго. Що скаже тато, коли про це дізнається?

Про реакцію чоловіка навіть подумати страшно. Чи повірить, що ми просто розмовляли й нічого не було? Чи пробачить?

Найжахливіше, що мені ні крапельки не соромно, і в глибині душі я починаю шкодувати про зроблений вибір. Що, якщо я помилилася?

– Нам треба розлучитися. Або анулювати шлюб, – кажу рішуче. – Це була помилка.

– «Анулювати шлюб», – Іван передражнює глузливо. – Це він тебе накрутив? Юриста із себе вдає, розумні фрази вивчив?

– До чого тут він? Це моє рішення. Я припустилася помилки й хочу її виправити, – стою на своєму.

Сподіваюся, що Івану вистачить розуму і виховання не починати з’ясування стосунків заново.

– Це неможливо. Договір підписано. Я взяв на себе зобов’язання і маю їх виконати, – чоловік абсолютно спокійний, а я нервую дедалі сильніше.

– Я звільняю тебе від усіх зобов’язань. Іди до своєї коханки й опікуйся нею! Я якось сама обійдуся! – заводжуся, хоча розумію, що ставлю себе в програшну позицію. Я маю бути спокійною і наполегливою.

– Дівчинко, ти думаєш, що потрібна йому? Дурненька… – інтонації звучать бридко, але я терплю – мені потрібно досягти мети. – Та він просто не може змиритися з програшем, не може прийняти, що ти вибрала мене. Йому концерн твій потрібен і гроші! Ось він і каламутить воду. Не здивуюся, якщо Наташу він навмисно на весілля притягнув і все підлаштував.

Звучить логічно, але я жодному слову не вірю!

– Іване, я гадала, що виходжу заміж за надійну й порядну людину. А ти виявився підлим брехуном. Зганьбив мене перед батьками, проміняв на коханку. Я не хочу бути твоєю дружиною!

– Міє, заспокойся. Що за дитячий садок? Хочу – не хочу… Ніякого розлучення не буде. З матір’ю я поговорю і все поясню. З Наташею все скінчено, я тобі вже один раз пояснив і не збираюся повторювати. Більше в тебе претензій немає?