- Боїшся мене?
Хрипкий низький голос викликав мурашки по шкірі.
- А повинна? - я зустрілася з Артуром поглядами. Серце зайшлося від того, що кипіло в його очах.
- Ти дочка мого брата. І моя племінниця. Значить, ні, - відповів стримано, продовжуючи підігрівати мене поглядом.
- Нерідна племінниця. Адже мене удочерили.
Машина рушила, залишаючи рідну домівку позаду і несучи мене з дядьком в його маєток на цілих три місяці.
Артур примружив свої сталеві очі, прогулявся ними по моєму обличчю і опустив погляд на губи, які під його вагою стало інтенсивно поколювати. А потім важко відкинувся на спинку крісла.
- Це все ускладнює.