Мої вітання всім!

Опублікував продовження Темного лорда.

У цій частині висвітлюються деякі моменти лору та взаємовідносини між трьома розбійниками. Присутня лайка, дещо неприємні висловлювання та багато зневаги. Проте, це ж, бляха, розбійники! =)

Хто ще не знайомий з твором, але бажає виправити це прикре непорозуміння – знайомтеся, виправляйте і додавайте до бібліотеки! =Р

Буду безмежно радий та вдячний Вам за коментарі, вподобайки та підписки! Це дуже допомагає мені на старті мого письменницького шляху.

Щиро Ваш, Дмитро!

Уривок:

— Ти знову за своє?! – глузливо запитав Олаф. – Я з тебе хрінію, Пузо! Ти вже вимахав у доволі дорослого бицюру, а продовжуєш поводитися, мов тупий баран! Бе-е-е, віщі сни, бе-е-е, прокляття. Пф! – він скептично пирхнув. – Я гадав, що ти вже порозумнішав хоч на краплину і припинив вірити у ці казочки. А ти все рівно віриш! Ну не йолоп?!

— Вірю! – ствердно і впевнено відповів Гарт, і в його голосі не було жодного натяку навіть на найменші сумніви.

Різ мовчки зітхнув, закотивши очі під лоба. Олаф, як і очікувалося, противно розсміявся. Для Гарта це не стало несподіванкою, тому він, ніяк не відреагувавши, із серйозним виразом обличчя просто продовжив свою розповідь:

— Пам’ятаєш, як мені наснилося, що я тонув у болоті?

— Ну? – Олаф тягнув глузливу посмішку.

— А буквально через тиждень я прогулювався портом і, ні з того, ні з сього, впав у річку, нібито мене туди якась нечиста сила штовхнула. Я заплутався у рибальських тенетах і мало не втопився. Мене просто дивом встигли витягти рибалки. Вони бачили, як я шубовснув туди прямо з берега, і не дадуть мені збрехати, що поряд нікого не було. Ніхто не міг мене туди штовхнути. Та й сам я туди не скочив… з власної волі. Кажу вам, щось невидиме хотіло мене втопити…

— Та кому ти із «нечистих» всрався, щоб тебе топити?! – вмить звів нанівець усі доводи Гарта Олаф.

— Ти туди шубовснув, тому що нажерся, як свиня, і ледве на ногах тоді тримався, – пояснив Різ.

— А іще тому, що ти незграбний гладкий ідіот! – Олаф знову зареготів.

— Іди під три чорти! – буркнув Гарт.

— Вся твоя «нечиста сила» – це слабка сила волі і випивка, – доповнив Різ.

— Але ж сон був віщим! – обурився Гарт. – Я мало не втопився. І це не можна заперечувати, так само, як і те, що… щооо… вода мокра. І не важливо, чи був я тоді п’яним, чи не був. Сталося те, що сталося! А сон тому – підтвердження! – Гарт роздратувався. – Віщі сни – це правда. Просто ви, два довбні, трактувати їх не вмієте.

— Значить, якщо вірити твоєму «віщому сну», – продовжував висміювати Олаф, – то коли ми опинимося в лісі, нам потрібно остерігатися великого чорного вовка?

Різ повернувся до Олафа і додав:

— Так, а нам з тобою чого боятися? Вовк-то, за його гладкою сракою полює, а не за нашими. Це його, а не нас, він повинен зжерти і висрати десь у лісі.

Обидва від душі зареготіли. Гарт невдоволено пирхнув, наче його кінь Вітерець.

— Смійтеся-смійтеся, дурбаки… Тільки не забувайте, що ви в житті заподіяли горя не менше за мене… Гадаєте, що після всього скоєного, наші гівняні душеньки мирно упокояться після смерті? Та хрін там!

Олаф з Різом перестали реготіти і стихли, ніби цими словами Гарт їм по макітрі довбонув. Товстун діло казав: вони були ще тими виродками. І навіть повна невіра ні в Богів, ні в демонів, не давала відчуття повного спокою. Все рівно, хоч якесь занепокоєння за своє загробне життя продовжувало жевріти в глибинах їхніх пропащих душ, час від часу, мимоволі змушуючи над цим замислитися.

Напевно, для такого сорту виродків, у Шиотоса вже було підготовлене особливе місце з вишуканими каторгами у потойбіччі. Каторгами, відповідними до їхніх діянь, їм по заслузі. Марно було навіть намагатися визначити, хто з них був більшою мерзотою. Це все рівно, що визначати, яке лайно на смак менш гидке: котяче, чи собаче? Яке не обери – воно все рівно гидке лайно.