Кохання до кісток

Трохи "Ейлінг" вам в стрічку. Знаєте, хотілося в цій книзі показати щось більше за те "кохання", яке ми бачимо в телевізорі чи в більшості книг. Щось з хімією. З магнетизмом. З тим, що пробирало б до кісток і підіймало планку читачів на новий рівень. Щось, що б давало їм розуміння, що кохання буває різним і не обовязково має супроводжуватися в перших же розділах темою 18+. 

Чесно? Не знаю, наскільки вдало це вийде, але я бажаю вам знайти щось подібне хоча б раз в житті. Людину, яка буде з вами з близкістю та без неї. З болем та з щастям. З шрамами та вродою. Яка відчуватиме вас своїми кістками. Таке існує. Вірите?

— Так.  Я хотів би знати, як виглядає людина, котра стільки часу мене рятує від власних поганих думок. Хотів би бачити вас в тих кошмарах, замість дурних розмитих силуетів, — лице Скара здійнялося угору, оголюючи довгу бліду шию. Він задумався на кілька хвилин, а потім додав. — Знаю, що це звучить ніби божевілля… але… я ніяк не можу викинути з думок це дурне бажання. Відчуваю себе залежним...

— Я можу вас навчити "бачити" його, — зірвалося з губ, перш ніж я змогла добряче обдумати цю ідею. — Хочете?

В палаті зависла тиша. Сталеві чорні очі дивились крізь мене та намагалися збагнути те, через що я пізніше себе буду ще картати. Але я все одно робитиму це не довго, то хіба є різниця скільки законів я порушу? Здоровий глузд якось швидко втратив свій сенс.  Можливо через дефіцит часу, а можливо тому що у хворих людей в принципі немає нічого здорового — ні тіла, ні розуму.

— Хочу, — тихо промовив Скар, ледь помітно стискаючи пальцями простирадло.