Знаєте, тема хвороб актуальна як ніколи. Пишу Ейлінг, збиваю температуру і думаю, коли це все закінчиться. Стільки хворих людей, що іноді стає лячно. Тому не хворійте. Бережіть свої нерви і своє здоров'я. 

— Виживи сьогодні. Виживи, і я покажу тобі, наскільки він помилявся, думаючи, що хворих людей варто вбивати. Ми — хворі, значно гірше за вас. Але ми досягнемо більшого, бо нам немає чого втрачати.

 

Спокійні слова, на межі жорстокості, зривалися з його блідих губ, ніби удари. Можливо, якби я відчувала весь цей біль, який він мені хотів завдати, то не почула б усього, але ні. Я розуміла, що Вейлінг не просто так казав їх. Він дійсно цим марив. І марив більше, ніж бажанням на місці вбити мене, хоча й мав таку можливість.

 

Раптовий удар моєю головою об підлогу, віддався дзвоном у вухах. Я дивилася на бліде обличчя, в надії побачити там хоч щось, що пояснило б мені всі ці обіцянки та всю цю ненависть, але нічого не бачила. Ще один удар в сонячне сплетіння і темрява безжалісно стала опускатися на мої очі пеленою. Ніякого болю. Ніякого розуміння. Ніяких сліз. Лише суцільна пітьма, від якої неможливо було сховатися.