У Львові знову дощить, а така погода мене зазвичай налаштовує на роздуми. Зараз би під теплу ковдру, але бути мамою та дружиною ніхто не скасовував. Та все ж поки ніхто з цих трьох не бачить, швиденько поділюсь своїми розмірковуваннями.

О це пишу вже котру любовну історію і тільки-но спіймала себе на думці, ну гаразд, ще нещодавно отримала відгук на дилогію "Крок до межі", де читачка дякувала за пережиті емоції від прочитаної розповіді, і питала, чи описані мною почуття не взяті з власного життя. І я замислилась, відразу занурившись у спогади своєї бурхливої молодості. Як добре, що тут мене не читає мій чоловік)). Так от, я збагнула, що описую почуття, яких мені самій бракує. Я людина не романтична, хоча від цукерок і квітів не відмовлюсь, не люблю порожніх слів, і різних кицьок/зайок. У своїх почуттях зізнавалась хіба що ще в школі в молодших класах. З такої героїні історії не напишеш, тому в моїх книжках зазвичай дівчата романтичні, не скупі на зізнання та прояви почуттів, однак, при цьому з внутрішнім стрижнем. З відчуттям гордості та самоповаги, хоча на початку деяких історій може так і не здаватись.

Щодо чоловіків-героїв, вони у мене турботливі, та попри це знають собі ціну, впевнені в собі, розумні, знають чого хочуть від життя, спокійні, виважені, але трапляються зухвальці, вимогливі, сповнені труднощів, як от, наприклад Любомир з книги "Зцілений тобою".

Є ще один пунктик – вік героїв. Чоловіки в мене автоматично старші. І, якщо брати мене та мого чоловіка, різниця у нас невелика (4 роки). Найбільша різниця між героями була 30 років, о то було різних дискусій щодо цього. Він дорослий чоловік, вона юна дівчина. Про це та інше в книзі "Заборони себе кохати".

Чи цікаво Вам було дізнатись про особисте автора?)))

 А зараз запрошую на продовження новинки, де головний герой, на ім’я Любомир проявив свої не найкращі риси, та хтозна, чому він так вчинив?

Уривок:

Піднесений настрій змінився тоді, коли на годиннику висвітило північ. Тоді Мар’яні стало зрозуміло, що ніхто не прийде. 

Розчарування. Звичне явище для її життя. Вона вже й не відчувала болю від зневір’я та постійних зрад. Дотепер. Бо за довгий час повірила в свої можливості, які хотілось продемонструвати людині, що дала шанс. Повірила в себе кращу. І знову зневірилась. Почувалась, мов кошеня, котре прихистили, а потім прогнали, аби не заважало під ногами.

Втомившись, заснула. Уві сні не відчувається болю. Або ще кажуть – сон лікує. Тому б воліла спати якнайдовше, аби не бачити, як розходяться шви від нещодавно зшитих порізів.

Обіймаю, Ваша Тетяна Котило (Вільна Творити).