Вітаю, любі читачі і читачки!

Роман "Відремонтуй моє серденько" завершений, отже ми можемо повністю зосередитися на історії Ніла і Вікторії з книги "Десята ранку в першу суботу літа".

Ця історія точно подарує вам емоції, яких ще не дарувала жодна (моя) книга. Потрібно лише прочитати її до кінця!

Наразі ми проживаємо з Вікторією її підлітковий вік. Але коли ж уже та романтика, спитаєте ви? Відповідаю: все найромантичніше почнеться приблизно на половині книги. Щоб не бути голослівною, ось кілька уривків. Увага, СПОЙЛЕРИ!

Уривки:

— Я піду дам їм ящики, зараз повернусь.

Відгорнувши тюль, я дивилась, як він повів жінок у бік приміщення, в якому зберігав інвентар. Вони обігнули стіну, зникли за рогом, а я вилетіла на вулицю, на свіже ранкове повітря. Зупинилась у тіні під жасминовим кущем, який уже розцвів, і почергово хапалася долонями то за серце, то за щоки, що палали.

Добре, що Ніл не квапився. Доки він повернувся, я сяк-так змогла забути про обійми й замислитися про жасмин. Квіти пахли приголомшливо! У їхньому запаху мені вперше вчувався не просто солод літа, а й тремкі нотки романтики.

Я заплющила очі, задерла голову, вдихала жасминовий аромат на повні груди.

— Поцілуєте мене?

❤️❤️❤️

— Я цілувала вас уже двічі, але ви про це не знаєте, — зізналася згодом, знову повернувшись до жасмину.

— Справді?

— Я поцілувала лист вам, отже теоретично мої губи торкалися ваших пальців. А ще щойно пила з чашки, з якої ви пили, до якої теж торкалися губами. Я думаю, що заслужила справжній поцілунок.

— Ну, гаразд.

Гаразд? Він справді мене поцілує? Мабуть, погляд видавав моє розгублення, бо Ніл всміхнувся, підступаючи ближче.

❤️❤️❤️

— То про що ви домовились? — спитала я примирливіше, тихіше.

— Дід обіцяв не сварити тебе, коли захочеш зі мною погуляти чи прийти до мене. Я обіцяв, що буду хорошим хлопцем і не зачеплю тебе раніше часу. От і все.

— І все?

Мої щоки знову розкочегарилися, як сковорідка на плиті.

Не зачеплю.

Як же соромно! Про таке — і з моїм дідом!

— Ну, і ще я вислухав нотацію про те, чому треба ходити в церкву.

— І чому ж треба? — я надула щоки й бовкнула просто так, ще обмізковуючи оте «не зачеплю».

— Не знаю, так і не зрозумів. Про церкву я менш за все думав.

Ми дійшли до лісу й зупинились у тіні нашого дуба. Із сусідньої дички з гупанням падали яблука, навколо моїх неприкритих сукнею колін уже кружляти дві голодні комарихи, а з лісу чулося вистукування дятла.

— Тоді про що ти думав?

— Про що я можу думати, коли одне непосидюче, капосне, вперте дівчисько мені отут засіло?

Отож запрошую вас до роману у процесі "Десята ранку в першу суботу літа"!

Нагадую, що більше новин від мене у моєму телеграм-каналі.

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці