Книга, яку я хочу забути

Вітаю, любі читачі і читачки!

Оскільки романом "Десята ранку в першу суботу літа" я відкрила третій десяток своїх книг на Букнет, вирішила зробити серію тематичних дописів про попередні книги, які ви могли пропустити.

Сьогоднішній присвячений найзорянішому моєму роману. У мене є історії, які я настільки люблю, що хочу забути, аби написати ще раз. Ця книга — якраз така.

Коли я починала її писати, сюжет був ще зовсім свіжим у моїй голові. Я зробила приблизний план, але пишучи, достеменно не знала, як все буде, тому переживала яскраві емоції, читала цю історію разом з читачами і спостерігала, як її творять герої.

Кохання ходить різними шляхами. Одним звалюється різко на голову, заявляє про себе гучно. До інших підбирається стиха, непомітно, змушує раптом здивуватися: виходить, я його кохаю? Саме про це роман "Сто мільйонів зірок для тебе". Запрошую почитати!

Ось, що про нього пишуть читачки:

Анотація:

Марта втратила найдорожчу людину, а разом з нею – всілякі орієнтири у житті. Навіть бажання відплатити тому, хто знехтував ними, заглушилося… Доки не розбудили.

Один чоловік може витягнути її з особистого пекла у тихе спокійне життя, але інший здатен воскресити у ній жагу до відплати і подарувати шлях нагору.

Тільки от… Чоловік, якого кохає вона, чи чоловік, який кохає її? Той, у кого є лише сила духу, чи той, хто володіє силою грошей? Рішучий і сміливий, але який не може нічого для неї зробити, чи слабак і боягуз, здатний дістати з неба лише для неї сто мільйонів зірок?

Уривок:

Вона ненавиділа себе за те, що наробила. За те, що зрадила власним почуттям. За те, що одружилася і віддалася, не кохаючи.

А найдужче за те, що їй сподобалося.

Адріян відчув, як дрібно тремтять її плечі, і обійняв зі спини. Обхопив однією рукою і притиснув до себе. Поцілував у плече. Кілька хвилин мовчав, але врешті не втерпів, прошепотів:

— Тихо-тихо.

Краще б мовчав, вдав, що нічого не розуміє. Тоді вона змогла б вгамувати сльози, не дати їм з рівчака стати рікою. Бо коли втішають, хочеться плакати ще більше.

— Ходи сюди.

Він легко розвернув її до себе, і Марта з готовністю, ніби тільки цього й чекала, ткнулася носом у його ще вологі від поту ключиці.

— Я тебе скривдив?

Вона заперечно мотнула головою, розмазуючи свої сльози по його грудях. А тоді крізь схлипи сказала:

— Скри… сривдь мене… наступного разу.

— Дурненька, що таке говориш?

— Так я не буду почуватися такою… такою...

— Ти найкраща для мене.

Неодмінно переходьте за посиланням і прочитайте цю неймовірну історію!

Нагадую, що більше новин від мене у моєму телеграм-каналі.

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці