Рецензія на роман Інни Турянської 

"Бачити кінчиками твоїх пальців" не перший твір автора, який я читаю. Тож знаю, що автор любить звертатися до медичних і психологічних тем. Але якщо минулого разу мені до рук потрапило фантастичне оповідання, то тепер переді мною сучасний роман дія якого відбувається в 2016-2017 роках. 

В основі сюжету знаходиться любовний трикутник - Артур, Вікторія і Гнат. Вікторія від початку надає перевагу Артурові, Гнат закоханий без відповіді, але Вікторія залюбки спілкується з ним, він же намагається переконати дівчину, що її стосунки з Артуром перспективи не мають. Гнат прогресивно втрачає зір через глаукому. Втім, до Гната ми ще повернемось і розглянемо його образ детальніше, а  зараз я хочу зосередити увагу на Артурі і Вікторії, тому що вони є центром психологічного конфлікту на якому заснована книга, а також тому, що їхня історія, на мій погляд, є цілком правдивою.  

Отже Вікторія. Відомості про неї довелося збирати по крихтах з усього роману. Їй двадцять вісім років, працює вона у центрі для незрячих, ким працює не повідомляється, але можливо соцпрацівником, бо Гната вона називає одним із своїх підопічних. А ще в книзі згадується, що Віка перконувала пацієнтів у тому, що і після втрати зору життя не припиняється. Втім, припустити, що вона психолог, не дозволяють події, які розгортаються  в книзі. Психолог навряд чи втрапив би в подібну халепу. Походить Віка з сім'ї де батько знущався над жінкою і дітьми, і ледь не вбив восьмирічного сина. Головним критерієм кохання для Вікторії є квіти і компліменти. 

Артур однозначно старший за Віку, хоча прямо про це не говориться. Багатий, має зв'язки. Чим займається невідомо, але часто їздить у відрядження. Психічно нестабільний, якщо не сказати хворий. Тиран і маніпулятор. Його "кохання" швидше нагадує одержимість. Він ревнує Віку до кожного стовпа, вимагає, щоб дивилася тільки на нього, забороняє спілкуватися з друзями,  принижує родину. Віка з усім погоджується аби не втратити "коханого". Вона відчайдушно закохана в Артура. Настільки, що не помічає його знущань, а фізичне насильство виправдовує своєю неправильною поведінкою. Якби я не бачила подібних хворобливих стосунків у житті, то, можливо і не повірила б автору, а так цілком погоджуюсь - буває. Ні Вікторія, ні Артур не викликали у мене симпатії, хоча дівчині я співчувала, особливо наприкінці.

Як противага  Артуру виступає Гнат. Йому двадцять п'ять, до хвороби він працював авторемонтником у майстерні батька. Він по-справжньому кохає Вікторію, готовий навіть поступитися супернику, аби дівчина була щасливою, проте не забуває і не залишає її, готовий завжди прийти на допомогу. Образ Гната цілком позитивний. Однак він же і найменш правдивий з усіх. Чому? Поясню. Напевно заради того щоб поглибити трагізм ситуації, авторка приписала Гнатові важку невиліковну хворобу, яка призводить до повної втрати зору, глаукому. (Не розумію навіщо, адже  будь Гнат здоровим, суть роману не змінилася б анітрохи). А от описати павильно життя людини з подобною патологією не змогла, просто склала докупи все, що знала про  вади зору. От і вийшло, що Гнат в романі користується прожектором, щоб краще бачити собаку, яку миє. І дівчину саджає під потужний світильник, щоб роздивитися. В той час як яскраве світло при глаукомі шкідливе, а найперше, що робить лікар, це призначає хворому окуляри з темно зеленими лінзами. Окуляри, до речі, ніде в тексті не згадуються, а без них у хворих на глаукому ще й очі болять. Окрім того Гнат активно займається спортом, зокрема віджимається. Це теж заборонено, бо м'язове напруження моментально підвищує очний тиск. Але найбільша помилка автора - це експериментальне лікування здатне покращити зір, якщо він не втрачений повністю. Не існувало такого лікування в 2016 році і зараз не існує. Будь яка консервативна терапія  здатна лише пригальмувати процесс і аж ніяк не повернути його в зворотному напрямку. Інша справа операція. Тут можливий частковий успіх, але і він не постійний. 

Ну, і що такого, скажете ви. Лікування ж експериментальне, побажала авторка, от і вигадала. Та ні. Роман цей не подається як фантастика, отже повинен відповідати реаліям часу. 

Таким чином і Гнат мене анітрохи не вразив. 

Другорядних героїв в книзі багато і всі вони доволі яскраво описані. Але особливої уваги вимагає Степан, брат Вікторії. Йому тридцять два роки, він будівельник, у нього через половину обличчя йде шрам від рани, яку завдав йому батько у восьмирічному віці. Отут на образі Степана я зависла перший раз. Навіть якби не була лікарем, ніколи б не повірила, що дитячі хірурги у Львові в 1992 році могли настільки не якісно виконувати свою роботу. Дитяча шкіра, тим більше на обличчі, зшивається спеціальним потайним швом, від нього не те що шраму, а навіть сліду не лишається, це знає і виконує будь-який дитячий хірург. Інша справа, що лице Степану, по мірі зростання, могло трохи перекосити, таке трапляється, але "вираженого рубця" там не було, це точно. Друге, що мене вразило, це те, що мати не знала про дитячі подвиги Степана, які розкопав для Артура його дружок-мент. Та тільки-но стало б  відомо про подібні "таланти" одинадцятирічного хлопчика, його неодмінно  поставили б на облік в дитячій кімнаті міліції, а матері б тріпали нерви аж до його повноліття.  І нарешті третє питання, пов'язане зі Степаном. Ніде не вказано, що він має вищу освіту, але, потрапивши в ЗСУ, відразу стає командиром і получає звання капітана. Подібне можливе лише з вищою освітою і без плям на біографії. Але чому тоді він настільки не впевнений у собі і так переживає щодо шантажу? 

Обидві матері, що Віки, що Гната, також не вражають своїми принадами, хоча жодних невідповідностей в їх поведінці я не знайшла. Їхні образи опрацьовані добре.  Перша - ні риба, ні м'ясо, легко піддається впливу маніпулятора, дочку захистити не здатна. Друга сама намагається маніпулювати сином, підсовуючи йому вигідну дівчину. І дійсно, лікарі інколи пропускають симптоми хвороб у своїх дітей, а слабкі жінки, навіть позбувшись тирана, залишаються слабкими. От тільки в те, що Рената раптом полюбила Віку я не повірила, скоріш за все вона просто змирилася. 

Оксана взагалі неприємна особа. Втім, такою вона напевне і замислювалася.

Едині герої, що беззаперечно мені сподобалися це Борис, батько Гната, і Ірина, подруга Віки. Борисові Гнат завдячує своїми найкращими рисами, а відмова Ірини йти в дружки до Віки підштовхує ту до прозріння. 

Закінчення у книги одночасно і трагічне і радісне. Героїня прозріває духовно, а це інколи для людини більш важливо ніж бачити очима. Це ще Короленко колись довів у своїй книзі "Сліпий музикант". 

Читалася книга легко, видно, що над текстом наполегливо працювали. Втім, русизмів залишилося  досить багато. Деякі з них навіть посміхнули і викликали гумористичні асоціації. На вислів "Джексон лаяв і плигав" згадалася гумореска Павла Глазового "Суперечка": "Це ти мене зараз лаєш, а собака гавка".

Книга неординарна, не залишає читача байдужим, хоч і викликає суперечливі почуття. Мені особисто не вистачило знань автора у медичних і юридичних питаннях. Але вважаю, якщо врахувати і усунути всі недоліки, звичайний любовний роман може  перетворитися на вражаючу психологічну драму. Гадаю таланту у автора на це б вистачило.

Наостанок хочу зауважити щодо анотації. Вона інформативна, але не цікава, варто було б і над нею трохи попрацювати. 

Бажаю успіхів у подальшій творчості. 

Рецензія написана в рамках безстрокового марафону Тетяни Гищак.