Привіт вам, любі читачі. Тримайте хвилинку порад від Кріса з книги "Психолог для психолога". і давайте поговоримо про прийняття себе. Як у вас з цим? Виходить? 

Знаєте, найбільшим моїм досягненням в цьому плані стало розуміння, що я не маю себе любити. Так, вам не почулося. Я не люблю себе. Я приймаю. Приймаю, бачучи свої недоліки. І це чудово. Навіть не уявляєте наскільки це чудово, коли перестаєш себе ненавидіти за зовнішність, яку ти не обирав. Перестаєш намагатися себе перекроїти під когось чи під якісь стандарти. Бо це дійсно дуже тисне на психіку. 

Спочатку ти женешся за схваленням від однолітків, батьків, друзів та коханих. Пиляєш себе за великі щоки, не ті очі,  надмірну чи недостатню вагу, малий чи високий зріст. Потім, звичайно, не отримуєш схвалення від оточуючих в тій мірі, якій хотілось би. Відчуваєш, що часто воно дуже награне. А в кінці кінців наступає той момент, коли розумієш, що тобі треба прийняття своєї зовнішності, свого таланту, своїх якостей впершу чергу від себе. 

Бажаю вам частіше нагадувати собі, що ви чогось варті. Що ви такі, які є. Що ви не обирали багатьох речей. 

Не любіть себе. Для початку просто перестаньте ненавидіти себе та звинувачувати у всіх людських гріхах. 

— У тебе ключі від його дому з собою? — запитав кіт та сповз із крісла. — Давай мені, піду гляну чи не помер він там. 

 

— Не каркай, Крісе. 

 

— Я кіт, а не ворона, — буркнув фамільяр, забираючи зі столу ключі. — Він же якщо помре, треба буде шукати двометрову коробку, а де я її тобі знайду? Та й ти мені дома океан розлиєш, а я плавати не вмію, лапки намочу...

 

— Ти серйозно? — не повірила своїм вухам. 

 

— Звичайно, — нявкнув кіт. — Ще й ноут можу зламати через високу вологість, а мені ще на ньому...

 

— Проду писати, — закінчила його улюблені слова й кинулась обіймати.

Автор у Телеграм Інстаграм