Привіт вам) сьогодні виклала проду на Психологів і задумалася про домашніх улюбленців. Знаєте, раніше у мене була лише кицька. А нещодавно чоловік з-під артобстрілу витягнув цуценя і тепер воно живе у нас. Дивлюся на цих двох і розуміючи що тварини ні краплі не спокійніші за людей. Спочатку кицька ревнувала до собаки, а тепер собака ревнує до всіх. Зізнавайтеся, маєте дома тварин? Які вони?
— Святі котики... — жалістливо проскиглила, розуміючи, що завела собі не сусіда, а помісь ревнивого чоловіка та матінки з гіперопікою. — Просто святі котики... Ну за що мені це?
— Так, Самер! Я святий! Ще і який святий, бо жоден кіт не став би заради тебе вламуватися знову до вартового і просити знайти тебе. Жоден лінивий кіт не нявкав би до самого ранку йому під вухом, щоб його нещасна дружина вигнала з дому на роботу вже другий раз у його вихідний день!
— Ти ще й того слідчого знову будив...? — проскиглила ще жалісніше. Він же обіцяв мене прибити, якщо я знову зникну...— Навіщо, Крісе? От навіщо? Чому ти просто не подзвонив Лайту чи мені?
— Чому це я не подзвонив...? — став на диби кіт, збільшуючись у розмірах, а я стала шукати в сумочці рукою валеріянку, бо відчувала, що зараз точно перенесусь до Лайта. А переноситися ой як не хотілося після того поцілунку. — Може тому що той гад забув телефон у якомусь барі, а ти його дома залишила?! Безсовісна! — нявкнув кіт і кинув мій телефон на стіл. А до мене лишень зараз дійшло, чому це мені ніхто не дзвонив.
— О-о-ой, дурепа... — протягнула я, хапаючись за голову від своєї ж дурості. Це ж треба було настільки боятися розмови, що навіть забути, що залишила телефон вдома. — О-о-ой дурепа...
7 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиНа вулиці живуть двоє котів і собака а в будинку кіт-британець. «Вуличні» щиро заздрять британцю і неприймають до себе... бо «халявщиків» ніхто не любить) «Дружба» як в анекдоті про затя з тещею... мир лише на відстані)
Юлія Богута, В котів як в людей- характери різні) зустрічала кішок-британок то вони дуже з характером. А Нам пощастило, попався терплячим. Навіть дужееее. Росте разом з двома дітьми від народження і зараз по 5 років... і ніразу не вкусив і не подер хоч як за вуха смикали)
Рибки в мене і хом'яки жили ))
Юлія Богута, Ех...
У мене кіт. Я ніколи раніше не сприймала котів всерйоз, вони навіть часто дратували своєю поведінкою. Якось більше звикла до собак, бо росла в родині, де їх було багато. Але якось мені подумалось, що в нашому домі не вистачає кота. От саме кота, хлопчика. Озвучила цю думку чоловіку, він посміявся, мовляв "Давай хоча б з дітьми справимось", але за півроку з'явився в мене на роботі з фотографією кошеняти, знайденого волонтерами. "Хочу його забрати". Сіли в машину, поїхали. Виносять котика, але іншого. "Це не наш кіт!" - виривається в мене, але чомусь беру на руки, й усе, віддати назад вже не можу. Тепер ця жирна тваринка харчується краще за мене, має свій інстаграм і облаштовані лежаки по всій квартирі, дивиться на нас, ніби це ми його улюбленці, а не він наш. Але! Коли ми були в окупації, він серед ночі прийшов і почав тицяти носом мені в руку. Почесала за вушком, підборіддя, він відкриває рота, а звідти мені в руки сиплеться кошачий корм. Тоді мене порвало, проплакала до ранку. Чоловік подивився на все це і вирішив, що треба виїжджати. Досі підколює, що "А вона казала, що ти не наш", але в нас з котом свій зв'язок, він особливий і безцінний.
Пішла чесати )
Юлія Богута, Може колись і напишу ) Дякую! ))
Зараз є папуга, але він ніякий. А кооись як я ще була мала то теж був один папуга, ручний, і вмів говорити
Юлія Богута, Десь слів 10)
Обожнюю котів з дитинства... найбільше прожила кішка, їй майже 17 було
Іра Сітковська, Вам повезло. Мій найстарший кіт прожив 7 років. Дуже плакали за ним.
Мені подобається, коли в книгах приділяють увагу тваринам. Домашній пухнастик допомагає розкрити героїв, вони як провідники до їх звичок та характеру.
IRMA SKOTT, Мені теж) а коти взагалі як окремий вид мистецтва) про них можна вічно писати)
В мене кицька колись впала у депресію через те, що принесли ще одне киценя. Вона демонстративно відмовлялась від їжі, заглядала мені в очі з засудженням й надією, що киценя виставлять за двері. Довелось два дні носити її на руцях, класти з собою у ліжечко й годувати з долоні. Тільки після цього вона змирилась з новим членом сім'ї й почала їсти, хоча ревнощі періодично демонструвала, але хоч голодовку більше не оголошувала)
Оля Пасічник, Одного разу саме кіт нормально сприйняв нове киценя, коли дві інші кицьки його обшипіли. Так вони потім найліпшими друзями стали - я аж дивувалась)) Шкода, він хворів й довго не прожив(
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати