Привіт. Залишу шматочок сьогоднішньої глави історії загадкового Радомира та Єви Романівної з моєї нової детективної історії "Охоронець у спадок".

Радомир маже по мені суворим поглядом і питає:

– І при цьому ти, Єво, заважатимеш мені в дорозі, правильно розумію?
Знизую плечами, мовляв, таке життя, чоловіче. І вже через мить – Рад зупиняє Тойоту.

“Чорт, варто було прикусити свого гострого язичка… – запізно розумію, спостерігаючи, як він виходить з авто. – Що він задумав?”

Дверцята біля мене відчиняються – і Радомир рвучко бере мене за лікоть, змушуючи вийти з автомобіля. 

– Радомире… – спантеличено називаю його ім’я і вже хочу якось згладити ситуацію, як його рука підхоплює мене у повітря.

Зойкаю і машинально обіймаю цього чоловіка за шию. Міцно, навіть пальцями хапаюся за тканину його чорної кофти. А він в цей час робить три кроки і змінює моє положення з вертикального на горизонтальне, притримуючи іншою рукою. І, чесно кажучи, хоча й помітно сердиться на мене через те, що дратую його в дорозі, але тримає досить обережно, навіть дбайливо. 

“Боже мій, та мені це навіть подобається! Не кожен день такі чоловіки носять на руках…” – пролітає в думках, але пізніше картаю себе через це, адже лише нещодавно попрощалася з Броніславом.

Набагато гірше стає, коли Рад мене так само обережненько кладе в багажник і його зачиняє. Бо тоді чари цього звабливого чоловіка розсіюються, і розумію, що його  краще все-таки зайвий раз не займати.