Візуал на героїв. Захар

Вітаю, мої любі!
Зовсім недавно я почала публікувати нову історію - теплий любовний роман під назвою "Архітектор (не) проти двійні". Книжка розповідає про зустріч і стосунки столичного архітектора Едуарда та провінційної матері-одиначки на ім'я Діна. У Діни є двоє діток - донька Настя і син Захар. Про останнього ми сьогодні і поговоримо. Покажу трохи фотографій цього шибеника і вельми непростого за характером хлопчика.

Раніше ми вже познайомилися із зовнішністю і передісторією головних героїв - Едуарда і його ніжної коханої Діни. Сьогодні ж настав час пізнати ближче малюків. 

ЗАХАР

Батько хлопчика не відзначився відповідальністю, бо покинув сім'ю, тільки-но зрозумів, що виховання дітей і банально їхнє утримання різко виходить за межі його уявлень про комфортне життя. Татко не нагулявся, тому зробив один пристойний вчинок - чесно в цьому зізнався і поїхав у велике місто, залишивши Діну наодинці з її проблемами. 

Проте мама Захара не здалася і виховала цікавий зразок упертості, буркотливості. Але разом із тим - любу дитину, яка потребує тата.

Я простягнув руку її пацану. Він виглядав серйозним і якимось незадоволеним. Просто хотів розрядити обстановку, адже щирість і доброта — це головні ключі до налагодження стосунків.
Але Захар виявився ще тим впертюхом.
— Я вас не знаю, — буркнув він і сів у машину біля Насті.
Діна це помітила, але тільки знизала плечима. Мовляв, вибач, він у мене такий. Компанійським його точно не назвеш. Якийсь їжачок, обвішаний голками.

Само собою, Захар не просто так насторожено ставиться до чужинців. Він розуміє, що батьки мають властивість зникати і завдавати при цьому болю. Не тільки дітям, а й мамі. 

— Для кого цей подарунок?
— Купив для одного хлопчика. 
— Хто він?
— Син однієї жінки. Вона мені дуже подобається. А от син у неї — ворогові не побажаєш.
— Чому? — запитав Захар. Ніби не розуміючи, що йдеться про нього. 
— Тому що він упертий. Часом дикий. Не йде на контакт. Коротше, хлопчик цей постійно робить собі ж гірше. 
— Чому?
— Я не знаю. Спочатку мені здавалося, що справа в мені. Але потім я побачив, що його сестра якраз усім задоволена. І з нею я швидко знайшов спільну мову. 
— Думаєш, той хлопчик поганий?
— Я думаю, він просто хоче, щоб інші думали, що він поганий. 
— Чому?
— Може, він просто боїться, що йому зроблять боляче. Що він звикне до людини, довіриться. А потім його залишать. Як це було вже колись. 

Через душевну травму малюк цурається людей, особливо незнайомих. Особливо чоловіків, які претендують на його лояльність. І цікавлять його маму як потенційні партнери. Наприклад, у Захара є своє хлоп'яче лігво, де він може сховатися від навколишнього світу. 

— Мені просто подобається тиша. Сюди ніхто не залазить, крім мене. У Настьки є дитяча, а в мене — горище.
— Це круто, — сказав я чесно. — Ні. Справді. Реально круте місце. Мені подобається. Заздрю тобі. У мене такого горища в дитинстві не було. А фотографій скільки... — Я взяв одну зі старих фоток і запитав: — Хто це?
Захар підібгав губи та мотнув головою:
— Я не знаю. Якась тітка. Я тут небагатьох знаю. Але мені цікаво на них дивитися. Так я перестаю злитися... А серед людей я постійно злюся. І мені це не подобається. Я думаю, що це вони погані й роблять мене злим. Але іноді я думаю, що, може... раптом це просто я такий злий. І інші не винні, що я злий. І всім було б краще, якби мене не стало. Особливо тобі.

Уникаючи соціальної активності, Захар усвідомлено відмовився від участі у важливій виставі. Хоча потім про це сильно пошкодував.

— Я думав, ти сам не хотів брати участь. Хіба не так?
— Це нечесно, — схлипував Захар. — Нечесно... Так нечесно. Чому мені не дали роль? Це тому, що я порожнє місце?
— Ну що ти, Захаре. Ні, звісно. Не кажи дурниць.
— Це тому, що мене всі ненавидять! — рявкнув він, як тигреня. — Мене всі ненавидять! Мріють, щоб я зник!
— Чш... — Я намагався його обійняти, але звірятко виривалося. — Ну все, пацан. Давай, іди сюди. Ми це обговоримо, як дорослі мужики. Бачиш, часом трапляється фігня на кшталт цієї — так влаштоване життя.
— Ні! — відбивався Захар. І відходив назад. Не дозволяв мені взяти його за плечі. А я не наважувався як слід схопити його і не дозволити вирватися. — Тобі просто плювати! Ти не розумієш! Тобі наплювати!

Усе могло обернутися катастрофою, якби не втрутився дядько Едик. Наш архітектор добряче допоміг у цій непростій ситуації і заслужив довіру колючого малюка. Зрештою Захар здався і прийняв у своє дитяче сердечко трохи батьківського тепла.

Захар забув про стереотипи й дав себе обійняти. Я притиснув його до себе, поплескав по спині. Погладив долонею область лопаток. Дозволив пацану бути слабким, беззахисним і залежним. Але на те воно й дитинство — так має бути. Це діти. Що Настя, що Захар. Це просто двійня з різними характерами. І я боровся з цією двійнею, використовуючи весь життєвий досвід. І максимум терпимості, на яку тільки здатен.
Проте — справлявся.
— Хочу їсти, — повідомив Захар.
І це було немов камінь із плечей. Ну нарешті. Він зголоднів. А як я зголоднів...

Читати "Архітектор (не) проти двійні"