Я хочу поговорити саме про письменників, які вигадують історію, а не пишуть в жанрі біографічної прози чи документалістики.

Мені дуже подобається початок фільму "Круті віражі" 1993 року. Там один спортсмен з Ямайки захотів створити команду з бобслейну. Дав оголошення й прийшло багато охочих, та коли американський тренер показав відео нещасних випадків, майже нікого не залишилося.

Ось так і з письменниками. Чомусь всі вважають, що це найбезпечніша професія, та я з цим не згодна. Наведу приклад.

Якось я працювала над книжкою, яка мала стати фентезійним детективом про давньослов'янські вірування. За сюжетом, все починається з того, що випадкові перехожі знаходять капище, яке все у крові, й викликають поліцію. Але я не можу описувати те, що не розумію, і тому звернулася за консультацією до капітана (тоді ще міліції). Я попросила його розповісти, хто виїжджає на виклик, і взагалі щоб він описав усю процедуру. Він мені докладно все описав й ще уточнив, що якщо на місці немає тіла, то ніхто не поїде. Як тоді казали: немає тіла, немає діла.

От я отримала інформацію і поїхала відвідати маму. І саме в той же день, коли я підійшла до її дома, на сходах в під'їзд лежала літня жінка, яка викинулася з балкона. Вона була вже мертва. І я (наголошую) у той же день візуально отримала відповідь на своє питання, яке буквально кілька годин тому задавала капітанові.

Це мене дуже приголомшило. Як тільки починаю працювати над якоюсь темою, інформація сама поступає до мене. Знаходяться потрібні люди, по телевізору випадково натрапляю саме на цю інформацію. Якось їхала в трамваї й читала книжку про старослов'янську мову, поруч сів майбутній священник у світському одязі й порадив книжки, а також бібліотеки, де їх можна знайти. (Це я, до речі, працювала над книжкою «Дві таємниці мого тіла").

Тільки вдумайтесь - фантазією ми трансформуємо реальність! Ви з цим згодні?