- Де тебе носить, Камі? – шипить у слухавку подруга.

- Буду за дві хвилини, мала зазирнути до Гермеса, він сьо…

- Та ти геть сказилася з тим конякою! Сьогодні перший день навчання, а новий викладач з мікроекономіки за чутками – справжній деспот! Я займу тобі місце в аудиторії.

- Альбіно, - не встигаю нічого договорити. Вона відключається.

Ну що за день?

Водій зупиняється біля входу до корпусу університету, де проходять сьогодні пари і я, наче ошпарена, зриваюся на біг, притискаючи до грудей рюкзак, і тут же шкодую, що не одягла джинси та футболку, а тепер з кожним кроком обтягую обтислу зелену сукню, на якій наполягала мама. Добре, що хоча б на підборах йти не змусила – у лоферах бігти куди зручніше. Впевнена, що моє волосся, яке я зранку вкладала в локони, що лягали м’якою хвилею на спину, тепер розкуйовдилися і роблять мене схожою на відьму. Байдуже. Аби не запізнитися. Якщо батько дізнається – покарання не уникнути.

Підіймаюся сходами, перестрибуючи через два щаблі, підбігаю до потрібної аудиторії за хвилину до початку пари та з вистрибуючим серцем та збитим диханням вриваюся всередину.

- Так-так-так… І хто тут у нас запізнюється?

Повертаю голову до стола викладача і застигаю. Це і є той деспот, про якого говорили старшокурсники? На кріслі біля кафедри у чорній кепці з розвернутим назад козирком, розвалився хлопець, закинувши ноги у білих кросівках на стіл. Очевидно, що він старший за нас. Мабуть, у мене надто багато стереотипів у голові, але на викладача він зовсім не схожий