— Я думаю, що ви маєте дати мені шанс. Випробувальний термін. І якщо я не впораюся...
Щось в ній мене чіпляє. Оця наполегливість. З нею хочеться погратися. Це єдине, що штовхає мене на вчинок, мені не притаманний.
— І навіщо мені зраджувати принципи через тебе?
— Запевняю, ви не пошкодуєте. Я вас здивую, — запевняє вона. Я всміхаюся, позначаючи на календарі червоною ручкою сьогоднішнє число. Полювання почалося.
— Місяць. І ти будеш виконувати всі мої доручення. Якщо впораєшся без скарг, залишишся на постійну роботу. Але якщо найменший промах чи сама захочеш піти, ти не лише втрачаєш роботу, але й віддячиш мені за цей шанс.
— Тобто віддячу? — точно наївна. Юна максималістка. Люблю таких. Давно вони мені не зустрічалися.
— Виконаєш те, що я тебе попрошу. Я ще придумаю, що саме, — всміхаюся, ніби здобич уже спіймана. — То що? Згодна?
— Згодна, — вона простягає руку. Тисну її. Шкіра м'яка й шовковиста. Ммм... насолода. Вже не терпиться, коли зможу торкнутися її й у інших місцях. І не лише торкнутися. 
Це буде дуже цікавий місяць... або й кілька тижнів... чи днів. Побачимо.