- Надя, та не стогни, скільки можна?! Одружений він, безнадійно та остаточно. І від дружини своєї не піде, тут і дурню зрозуміло. Вистачить вже слухати ці обіцянки! Ти – зручна коханка для нього, не більше.
- Навіщо ти так? - охнула Люба, кинувши зляканий погляд на подруг.
- Тому що вона сама все це знає! Скільки можна терпіти? - обурилася Віра.
- Скільки треб…, - мало не ляпнула Надя, але вчасно схаменулась. - Наодинці коханою не стати, сама знаєш. Я не така сильна як ти, мені кохання хочеться і щастя.
- Усім хочеться, та звідки ж стільки взяти? - усміхнулася Віра і зажурилася, сама ж була не без гріха. А найбільший, як відомо – боягузтво. От і вона боялася. Любила і боялася. А тому мовчала.
- Сама коли йому скажеш? - зітхнула Люба, потягуючи коктейль.
- Не знаю... мабуть, ніколи...