Анна і вибрики, або як приборкати норовливу

Привіт-привіт!
Нагадую щодо щоденних оновлень на книгу “Вона моя”
Запрошую, бо попереду багато пригод від Анни Розумовської і її викрадача - Адама.



Уривок з нового розділу

В автівці було прохолодно, не зважаючи на спеку зовні.

Анна безсило намагалася не схлипувати. Більше це все не виглядало шаленою авантюрою чи пригодою. Вона хотіла опинитися на край світу, аби лише не тут. Десь там на сторінках книг, але аби не в суворій реальності, де всім від неї щось потрібно. Вона раз по раз гнівно зиркала на Адама, а той мовчав. Він не знав, що казати, тому вирішив не надокучати їй.

— Куди ми їдемо? — врешті порушила недовгий бойкот.

— Недалеко в мене є місцина, де поки нас ніхто не знайде. Але теж там довго залишатися не зможемо.

За вікном Анна бачила лише одне: дерева. Адам їхав не трасою, а через села, ліси…

— Потім нам потрібно буде поїхати до моєї мами, вона живе недалеко від того місця.

— Твої батьки тут? — здивувалася.

— Лише мама, ну і брат. Я тебе познайомлю з ними.

Анна здивувалася ще більше. Для чого йому знайомити її зі своєю сім’єю? Невже вона не звичайний пішак в цій історії? Чи він вважає її своїм другом? Чи навіть… Ні. Анна не хотіла думати про це.

Коли вони проїжджали чергове селище – вирішила діяти.

«Ніхто за мене не візьме відповідальність за власне щастя»

— Зупини авто, — наказала.

— Ти хочеш в туалет?

— Так.

Він мерщій припаркував автівку в центрі села біля невеличкої галявини, де було багато кушів та дерев.

Адам вийшов з автівки, аби відчинити перед дівчиною двері, проте та відкрила сама і швидкою ходою направилася в сторону галявинки.

— Я сама, — сказала.

— Боюсь я не можу тебе пустити саму.

— Дідько, Адаме, що за дитячий садок?! Невже ти хочеш аби я сиділа і пісяла біля твоїх ніг?

Читати новий розділ