Розділ 6.2

В автівці було прохолодно, не зважаючи на спеку зовні.
Анна безсило намагалася не схлипувати. Більше це все не виглядало шаленою авантюрою чи пригодою. Вона хотіла опинитися на край світу, аби лише не тут. Десь там на сторінках книг, але аби не в суворій реальності, де всім від неї щось потрібно. Вона раз по раз гнівно зиркала на Адама, а той мовчав. Він не знав, що казати, тому вирішив не надокучати їй.
— Куди ми їдемо? — врешті порушила недовгий бойкот.
— Недалеко в мене є місцина, де поки нас ніхто не знайде. Але теж там довго залишатися не зможемо.
За вікном Анна бачила лише одне: дерева. Адам їхав не трасою, а через села, ліси…
— Потім нам потрібно буде поїхати до моєї мами, вона живе недалеко від того місця.
— Твої батьки тут? — здивувалася.
— Лише мама, ну і брат. Я тебе познайомлю з ними.
Анна здивувалася ще більше. Для чого йому знайомити її зі своєю сім’єю? Невже вона не звичайний пішак в цій історії? Чи він вважає її своїм другом? Чи навіть… Ні. Анна не хотіла думати про це.
Коли вони проїжджали чергове селище – вирішила діяти.
«Ніхто за мене не візьме відповідальність за власне щастя»
— Зупини авто, — наказала.
— Ти хочеш в туалет?
— Так.
Він мерщій припаркував автівку в центрі села біля невеличкої галявини, де було багато кушів та дерев.
Адам вийшов з автівки, аби відчинити перед дівчиною двері, проте та відкрила сама і швидкою ходою направилася в сторону галявинки.
— Я сама, — сказала.
— Боюсь я не можу тебе пустити саму.
— Дідько, Адаме, що за дитячий садок?! Невже ти хочеш аби я сиділа і пісяла біля твоїх ніг? Це нікуди не годиться для Анни Розумовської! — обурювалась, на що той спантеличено почухав потилицю.
— Я обернуся, — сказав несміливо.
— Ні, ти будеш в авто, — схрестила руки на грудях.
— А що коли ні?
Вона обернулася і побачивши бабу з дідом, які гнали корову на пасовисько, проте було байдуже – зняла штани, залишаючись в одних трусах. Місцеві тут же завмерли.
— Або ти сідаєш в авто, аби я зроблю це прямо тут.
Адам посміхнувся.
— Ну, цим ти мені гірше не зробиш.
На що вона хитро усміхнулася у відповідь і як закричить: «Дивіться всі, я Анна Розумовська і мій викрадач змушує мене мочитися просто тут»
— Дурна, ой дурна, — він схопив її на руки й затяг в авто.
— Відпусти придурку, — репетувала.
І тільки він закрив їй дверцята і направився до дверцят з боку водія, як вона тут же їх відкрила і побігла.
Бігла не так, як тоді – босими ногами й в весільній сукні.
Цього разу на її ногах красувалися кросівки, які в фургоні ще видав Колотов. Одягнена вона була в тому же зручному одязі Адама. В грудях пекло, спека змушувала зупинитися, але вона не здавалася.
Фізична підготовка Адама ніщо з її жагою до свободи. Хоч він і біг позаду – вона відчувала, що він якомога далі від неї. Не оберталася, проте відчувала. Ще ніколи, як зараз – свобода не була так близько. В планах не було нічого – лише відірватися від свого викрадача і може хтось із місцевих дасть прихисток. Їй байдужі були умови. Яка різниця, коли живучи в хороших умовах і маючи прислугу вона ніколи не була щасливою.
Раптом перед собою побачила закинуту ферму: таких багато було по всій Рашонській Федерації.
Застрибнувши через розбите вікно на колишню кінську ферму – вона прикрилася дверцятами, які знайшла на підлозі. Вони були брудні, з облупленою фарбою, проте зараз не думала ні про які санітарні норми. Забилася у кутку під дверцятами. Коли почула кроки ззовні – знала, це він. А коли кроки увійшли на ферму – майже не дихала. Такого шансу на свободу в неї не було ніколи. Не скористатися – верх безумства.
Коли Адам вийшов із конюшні й кроки суттєво віддалилися – видихнула. Поставила дверцята поруч, а сама сидячи навприсядки обхопила ноги руками. Думала про Грету. Чому жінку, яку вона вважала другою матір’ю – Колотов назвав «командором»?
Хто вона і чому причетна до їх одруження з Валерієм Морозовим?

Попереду ще був час для роздумів, тому вирішила, що завдання до настання ночі – знайти місце для нічлігу.
Недалеко від закинутої ферми були будиночки. Біля одного з них, на городі побачила жіночку, років так з п'ятдесяти.
— Добрий день! — мовила Анна підійшовши ближче, — Ви не знаєте когось, в кого я б могла переночувати одну ніч?
Жіночка скривилася й одну руку приклала до лоба закриваючись від сонця.
— А ти чия будеш?
— Чия? — не зрозуміла дівчина.
— Ну?
— Мене звати Анна. Я з Лиїва, — сказала, — Шукаю місце для нічлігу.
— Гроші маєш?
Гроші. Знову ці гроші. Ще з дитинства розуміла, що в цьому світі вони головують, а не люди.
— Ні, але я можу допомогти по господарству.
Жінка витримала невеличку паузу, бо розглядала дівчину, а тоді спитала:
— А що умієш?
Анна ніколи не жила у селі, але іноді допомагала Греті по прибиранню маєтку.
— Умію прибирати, — так і сказала. На що жіночка захитала головою.
— А є хіба ті, які цього не уміють? Нам у селі прибиральників не треба. Якби ондо на городі допомогти, чи з худобою.
Дівчина оглянула великий город жінки й аж злякалася.
«Що ж на тих городах роблять в таку спеку?» — не могла зрозуміти.
— А що таке худоба? — запитала, на що жіночка відверто засміялася.
— Ой, — жінка кинула сапку і взялася за живота, який розболівся від сміху, — Вік живу, а чисто столичних людей не бачила. Що правда не знаєш, що таке худоба?
— Не знаю.
Жіночка підійшла ближче і витерла брудну від землі руку об чорні штани. Вона мала пишні форми, особливо стегна. На голові мала хустину, тому поки Анна не могла сказати якої довжини її волосся. Проте обличчя і руки були засмаглими від сонця і де-не-де вкриті пігментацією.
— Пані Зося, — представилася, — Ходімо, познайомлю тебе з худобою.