Цикл "У темряві"

 «У темряві його кохання»

— Девід?!

Чоловік озирнувся та пильно оглянув Кейру, яка досить мило виглядала в білому в’язаному светрі, обтислій нічній сорочці, босоніж та з розпущеним довгим волоссям.

— Чому не відпочиваєш?

Кейра зітхнула й, знітившись від погляду чоловіка, опустила вії та наблизилась.

— Вже світанок, можливо, тому й не... відпочиваю, — знизала плечима.

Девід, помітивши схвильований стан дівчини та рожеві щічки, всміхнувся.

— Так, можливо, нарешті скажеш своє справжнє ім’я?

Кейра підняла голову та округлила очі від здивування.

— Ліліан — це моє друге ім’я, тому фактично я сказала правду.

Девід обперся рукою об бильце й продовжував сканувати її поглядом.

— Кейра, мене звати Кейра Ліліан Маршал!

— Кейра Ліліан Маршал! — повторив.

— Девіде, доки в мене є можливість, я хотіла подякувати за допомогу і...

— І що ще?

— Я повинна була відразу відчути, що саме ти той перевертень, який врятував мене, — ці слова їй далися тяжко, тому вона опустила очі.

— Великий, сірий та страшний вовк! — Девід повторив сказані раніше нею слова.

Кейра підняла голову й легко усміхнулася.

— Я поранила тебе батьківським ножем, який втратила в замку некромантів, — зітхнула. — Хочу допомогти тобі й вилікувати від своєї магії!

Кейра наблизилася до Девіда. Чоловік, не відводячи погляду від дівчини, кивнув. Вона тремтячими руками доторкнулася до нього й, повільно піднявши светр та побачивши рану на боку, глитнула.

— Я повинна доторкнутися до ран, щоб забрати магію, — прошепотіла.

— Я можу роздягнутися, щоб тобі було зручніше! — всміхнувся.

— Не варто! — округлила очі й відчула жар, який пройшовся по тілу.

«У темряві його кохання 2»

— Привіт, Лавандо! — почувши ці слова, Кейра здригнулася та, озирнувшись, відступила на крок. — Твій стукіт серця особливий, такий мелодійний та створений лише для мене!

Його обличчя було суворе та зосереджене. Зелені очі та проникливий лагідний погляд пронизували до глибини душі й торкалися серця.

— Я повернувся, моя тендітна Лавандо! Tu lux mea in tenebris, Keiro!

Він всміхнувся, й на щоці з’явилася ямочка. Кейра оглянула чоловіка та затамувала подих. Він говорив так, що кожне його слово десь лунало в її душі, але це не міг бути він! Вона це розуміла, але чому ж серце, яке невгамовно стукотіло у грудях, породжувало протилежну думку? Очі дивилися так, ніби знають її ледве не все життя, а від голосу немов судоми проходили по тілу. Відчуття роздвоєння між тим, що вона бачила, і тим, що відчувала, були такими різними: радісними та незрозумілими водночас!

«У темряві його кохання 2: Остання з роду Лаффон»

— Поспішаєш кудись?

Почувши голос Даніеля, озирнулася. Він вийшов із темряви, тримаючи у руках балахон.

— Делакруа збирає всіх відьом та відьмаків Нового Орлеану. Я повинна там бути присутньою, а ти — ні.

Глибоко вдихнувши, пішла до машин. Чувши позаду себе його кроки, не зупинялася.

— Тобі краще поїхати з міста й бажано сьогодні, саме в цю годину, — не озираючись, промовила.

Даніель сильно схопив її за руку та розвернув до себе. Від неочікуваності вона зойкнула. Він стиснув вуста й нахилившись ближче, спокійно прошепотів на вухо:

— Маленька, не вдавай з себе супервідьму. Бажаєш ти цього чи ні, однак я поїду з тобою, щоб прикрити твою гарну дупцю. Хочеш вбити Бенуа та більше демонів, якщо вони будуть на збіговиську відьом та відьмаків Нового Орлеану, валяй. Помстися поганцю за вбивство дитини та чоловіка. Але, мабуть, твоя мила голівонька також не докумекала, що поганців може бути більше.

Коли він завершив свій монолог та відійшов, перевела подих й мовчки дістала ключі від автівки.

Борючись із власними думками та почуттями до Даніеля, завела автівку. Рев мотора глушив стукіт серця, принаймні, вона на це сподівалась. Зірвалась з місця, але не змогла втекти від власних думок. Пейзажі за вікном переплітатись з думками про минуле та сьогодення, знову пробуджуючи в пам’яті та думках біль, сльози, відчай, радість та бажання. Тут і зараз напруга відчувалася кожною клітиною тіла, а майбутнє було, ніби під грифом «таємно». Все це розривало тіло й душу, але необхідно було сконцентруватись.

«Остання з роду Лаффон: Магія Рейвах»

Усередині нас із кожним нещастям зростає порожнеча. Деколи душевний біль спричиняє більше ран, ніж фізичний. Він не обпалює, однак і загасити незмога. Його неможливо виштовхнути, як недобропорядного гостя. Біль заполоняє нашу реальність. Ми дихаємо ним, засинаємо з ним і прокидаємося також. Інколи біль виховує людей. Він привчає нас до того, що переживання душевного болю природне, неминуче і ми можемо з гідністю прийняти його, не опускаючись до ницості. Інколи наш душевний біль становиться стимулом боротися зі своїми страхами та почуттями гніву, які буяють у нас і бажають вирватися назовні. Можна піддатися емоціям, проте, один невірний крок — і ми вже захлинаємося своїм болем.