— Що треба?

— Очікував такої реакції, — він ледь посміхнувся. — Можливо, впустиш у квартиру?

— Не бачу потреби. Якщо хочеш щось сказати, говори тут, — нахабно відповіла я, піднявши брови вгору.

— Пробач. Я повинен був подзвонити, але обставини...

— Знову, — перебила його я. — Незрозумілі обставини, які сковують тобі руки та забирають дар мовлення. З мене досить. Провалюй туди, де був. Я не хочу тебе бачити та не хочу знати правду. Минуле залишається в минулому. На все добре.

Я хотіла закрити двері, але він підставив свою ногу. Закотивши очі, злісно поглянула нього.

— Дай мені все пояснити. Прошу тебе.

— У тебе п’ять хвилин, — відступила я, запускаючи його у квартиру.

— Це тобі, — він вручив мені букет квітів.

Мовчки я взяла його та байдуже кинула на тумбочку, яка стояла позаду мене.

— Будемо говорити тут, чи все-таки запросиш у кімнату? — Його погляд сканував мене, чекаючи моєї реакції.

— А ти не заспокоїшся, — надула губи я, запрошуючи його до вітальні.