У кабінеті генеральний був не сам. По діагоналі від нього за столом темного дерева сидів відвідувач.

Перед ними обома димилися дві білі витончені чашки кави. Лежали якісь папери. Смартфони… Мій мозок відзначав ось такі деталі, що нічого не значили, так скрупульозно, ніби намагався якось допомогти своїй господині, що впала в ступор, коли візитер повернув свою темноволосу голову і повільно окинув поглядом своїх чорних, як гіркий шоколад, очей всю її постать. Від шкарпеток чорних човників до золотаво-русявої маківки. І з кожною секундою погляд цей ставав дедалі більш оцінюючим.

- … Злату Фролову, нашого старшого архітектора, - крізь пульс, що бухає у вухах, прорвався голос генерального.

- Добрий день! Приємно познайомитися, - тихо стукаючи підборами, я підійшла до столу.

Простягла непохитну руку, дивлячись у чорні нахабні очі, в яких не промайнуло а ні краплі впізнавання. Ще б пак. З якого дива мажору Руслану Вєтрову пам'ятати мене, якесь там дівчисько, на ніч з яким він заклався вісім років тому.

Підвівшись, чоловік з усмішкою потиснув мою руку. Навмисне затримав її у своїй великій і гарячій долоні довше, ніж потрібно. Ще й дивився важким, відчутним і повним переваги поглядом з дещицею… Бажання?

– А Воронін де? - сівши назад, він повернувся до Віктора Петровича.

Я сіла навпроти. Попросила секретарку, що зайшла, зробити мені каву. Рівним тоном, хоч усередині все клекотіло. Ну ось чому Земля настільки кругла?

Ще сильніше накачався, гад. Он, м'язи відкутюрну сорочку мало не рвуть. І густа доглянута щетина робить підборіддя ще квадратнішим, а вилиці – ще вищими. І ніс, зараза, пряміший нікуди, хоч Коля його йому тоді зламав.

- Павло зараз зайнятий іншим проектом, - відповів тим часом бос. – А роботи Злати ви бачили у портфоліо, яке вам відправляли. Два останні проєкти розробляла вона.

Вугільний чорний погляд знову поринув у мій бік.

- Вони точно ваші?

Так, мерзотник, вони мої. Адже я, на відміну від тебе, вивчилася своїм розумом і відмінно.

- Звичайно ж…

- Якщо ви сумніваєтеся у чесності мого керівника, то навіщо вибрали нашу компанію для співпраці?

У роті пересохло і крутити язиком було важко. Але я все одно змогла сказати так, як хотіла – впевненим та глузливим тоном. Боковим зором побачила, як зблід бос і як його очі повільно налилися кров'ю. Вєтров же ще ширше посміхнувся.

- Не сумніваюся, просто здивований, - нахабно з'їхав він. – Проекти круті, а розробило їх дівчисько із зовнішністю барбі. Вам скільки? Двадцять три? Двадцять п'ять?

- Двадцять шість.

А тобі тридцять три. Я більше не та юна і наївна сіра мишка в секонд-хендівських шмотках, а ось ти, дивлюся, як був тупим і нахабним мажором, так ним і лишився.

- Що ж добре, давайте тоді приступимо...

- Без мене, - відсунувши стілець, я підвелася. – Вікторе Петровичу, я відмовляюся від співпраці з Русланом Вадимовичем. Прошу мене пробачити.

Розправивши спину, я повільно попрямувала до виходу, відчуваючи на собі повний люті погляд боса і ще один погляд, від якого хребтом бігли мурашки і зводило потилицю. Здається, я його навіть через двері відчувала.

"Знову моя" ЧИТАТИ