"Повернення: Без права на свободу" / завершено

Кожна історія має свій початок! Кожна історія має свій фінал… Сумно прощатися з героями! Вони стали частинкою душі, й подарували неймовірні емоції, надихали на створення візуалізації, окриляли й навіть часом дратували своїми діями та поведінкою. Проте я щаслива, що разом з вами, читачами, змогла створити ще одну історію кохання, відчаю, боротьби та віри. Не прощаюся!

Уривок "Повернення: Без права на свободу"

— Я не просто так захотіла приїхати саме в це місце, — озирнувшись, сказала Ліззі, й по її щоках потекли сльози.

Адам, нахмурившись, підійшов й взяв її за руку.

— Хвилі боляче вдаряли моє тіло й, накриваючи собою, тим самим ніби говорили, що я ніколи не зможу виплисти, що тепер море стане моїм домом, — дивлячись на небосхил, сказала Ліззі. Відчувши, як Адам стиснув її руку, продовжила говорити далі: — Я винирнула з води, і мені вистачило часу лише щоб швидко видихнути та вдихнути. Бачила берег, намагалася виплисти, однак холод, ніби ланцюги, сковував мої рухи. Нова хвиля накрила собою, і я знову опинилася під водою. Страх, паніка заволоділи свідомістю. Холод  пронизував тіло голками, й від цього пройшло розуміння, що це кінець, що я не зможу виплисти. Заплющила очі. Більше сил боротися не залишилося… Безодня забрала мене у свої тенета!

Ліззі, перевівши погляд на Адама, схилила голову набік.

— Це саме те місце, з якого мене зіштовхнув Грехем.

Адам, глибоко вдихнувши, обійняв Ліззі за плечі. Дівчина, витерши сльози, промовила:

— Я ненавиділа порт, в якому перемішувався запах риби, тютюну та немитих людських тіл, проте любила шхуну містера Міллера, в’язану шапку, якою намагалася сховати своє довге, хвилясте, темно-каштанове волосся, та зустрічати схід сонця у морі. Навіть не дивлячись на свій страх перед водою, кожний раз переборювалася себе, щоб допомогти чоловіку. Море здіймало спогади й кидало душу немов на скелі під час лютого шторму, один погляд в безодню змушував серце битись повільніше та затримувати подих. Суміш запахів занурювала у спогади настільки сильно, що здавалось, ніби це все знову було наяву. Але я цим жила, навчилась жити, кожного разу переживаючи все знову і знову.