Говорити про поезію – говорити про фантазію

А. Апальков

Говорити про поезію – говорити про фантазію.

Поезія повинна правити світом, який і потрібно сприймати як поезію.

І якщо цього не розуміє поет, його чекає розчарування. Втім, це завдання настільки високе і честолюбне, що йому загрожувало і загрожуватиме розчарування, завжди.

Писати вірші. Складати прозу. Перебувати у пошуку сенсу життя, таємничого і ясного. Бо, невияснивши текстом суті викладеного, сіяти порожнечу. Поет-вигадник перебуває в розірваному стані. Він шкодує про втрачение, безповоротньо. Безнадійно. І зберігає спогади про щастя. Раптові ті миттєвості, що наздоганяють його де завгодно. Ті миті – найсильніші з погляду художньої майстерності, саме в яких і відображений рух. Рух  серця і душі... 

Саме нині, у міжнародний день творчості, розпочинаю серію публікацій про справжніх поетів… Що би це не означало…

Далі буде… 

«Я не побудувала собі навіть ковчега...»

(Дещо про поезію Ельзи Ласкер-Шюлер

(переклад О. Апалькова)

1919 року Курт Пінтус[1] укладав свою відому антологію поезії «Сутінки людства», до якої включив і вірші Ельзи Ласкер-Шюлер. Він попросив тоді п'ятидесятирічну поетесу написати коротку автобіографію для антології. І ось що вона написала:

«Я народилася в Табе (Єгипет), хоч і з'явилася на світло в Ельберфельде, в німецькій провінції Рейнланд. До одинадцяти років ходила в школу, потім стала робінзоном, п'ять років прожила на Ближньому Сході і з тих пір влачу жалюгідне існування».

Ельза Ласкер-Шюлер завжди закутувала факти своєї біографії фантастичними легендами, плутала міста, спотворювала дати... Вона називала себе Юсуфом, принцом Таби, і Тіно Багдадським, чорним лебедем, робінзоном або індійцем із звучним ім'ям «Синій ягуар». Їй було то тисяча років, то всього два, і справи земні вона сприймала то як свої власні, то як ті, що не мають до неї ніякого відношення.

 «Я часто вішаюся вночі, - писала вона. - Ось тільки вранці не можу знайти дерева, на якому повісилася. Прошу вас, не говорите нікому про мою невдачу. Хотілося б стати простим пастухом, а не зухвалим на жалість принцом Таби».

Незліченним ролям, які любила грати поетеса і які збивали з пантелику критиків та друзів, схожа її легендарна хустка, в яку вона куталася. Проте постійна зміна маскарадних костюмів несла і свої наслідки. Адже чим більше легенд складається навколо тієї або іншої людини, тим більше вірогідність, що її справжнє життя, її дійсне обличчя зникнуть з поля зору нащадків… Так вийшло і з Ельзе Ласкер-Шюлер, доля якої була нелегкою: у 1933 році, після приходу до влади націонал-соціалістів, їй довелося покинути Німеччину. Проте у її спогадах залишилися мало не одні тільки «художні» історії, притчі та анекдоти. Ось тільки один приклад - з промови Готтфріда Бенна[2] 1952 року: «Ельзе Ласкер-Шюлер у 1912 році мешкала у Халензєє у мебльованій кімнаті. З того часу і до самої її смерті у неї ніколи не було власної квартири. Тільки тісні кімнатки, набиті іграшками, ляльками, плюшевими ведмедями, всяким непотребом. Вона була маленького зросту, тоді ще і худенька, як підліток. Волосся - чорне мов вороняче крило - вона стригла коротко, що у той час було рідкістю. Величезні, темні як ніч очі таїли в собі якусь загадковість, незрозумілість. Варто було тільки тоді (втім, і пізніше теж) вийти з нею на вулицю, як усі навколо застигали і починали дивитися на неї. Вона носила ексцентричні довгі спідниці або брюки, абсолютно немислимі блузи, на шиї і зап'ястях - яскраві дешеві прикраси (браслети, ланцюги), такі ж - фальшивого золота - сережки у вухах і кільця на пальцях. Оскільки вона щохвилини відводила рукою пряди волос із лоба, то ці позбавлені смаку величезні кільця відразу впадали в очі. У неї нерідко не було даху над головою, і вона спала на лавках у парках. Вона завжди, в будь-якому віці і в будь-якому місті залишалася бідною».

Картина, яку намалював через сім років після закінчення війни видатний німецький лірик Готтфрід Бенн, дуже поетична. У неї тільки один недолік: в описі цієї казкової героїні, цієї маленької бродяжки, завжди бідної і безпритульної, не вистачає найважливішого переломного періоду її життя - вигнання з Німеччини і останньої еміграції до Єрусалиму.

Між «таємничим» зникненням Ельзи Ласкер-Шюлер у 1933 році і таким патетичним її поверненням в рідні краї - провалля.

Втім, про духовну батьківщину поетеси говорити не просто. У своїх віршах Ельза Ласкер-Шюлер так-само часто зверталася до єврейських традицій, як і до християнських міфів, східних легенд і казок новітнього часу. Причому кращим синонімом до слова «звернення» буде тут, мабуть, «поворот». Поетеса насправді повертала і перевертала все перераховане на свій власний, неповторний лад. Її оригінальна алітерація примушує згадати про текстові особливості Тори, кабаллистичні метафори і праці іудейських теологів. Проте фігуративное поле у поетеси - інше, її емблеми носять космічний характер. Тому з'єднання слова і зорового образу набуває нове значення, яке лише в поверхневому сенсі пов'язане із стародавньою традицією.

Не випадково, що  саме це стало причиною її розладу з Гершомом Шолемом[3]. Вони зустрілися в Палестині, і після цієї зустрічі Ельза Ласкер-Шюлер записала у щоденнику: «Шолем спробував отруїти мене своєю логікою, спустивши з небес на землю легендарний святий Ізраїль і обрубавши божественне коріння папірусу. Я сказала йому, що брак між дивом і логікою шкільного вчителя - мезальянс. І обурено забралася геть».

Роздратування було обопільним. В одному із листів філософові Вальтеру Беньяміну[4] Шолем так розповів про зустріч з поетесою: «Зараз до Палестини приїхала, як я тобі вже, здається, писав, Ельза Ласкер-Шюлер. Її міркування - якісь інтелектуальні розвалини, у яких витає примара безумства».

Схоже, що із цим визначенням був згоден і Франц Кафка. «Я не виношу її вірші, - говорив він про Ельзе Ласкер-Шюлер. - Їх читання не викликає у мене нічого, окрім нудьги (настільки вони порожні) і огиди (від перенасиченості «художністю»)».

Ну а як сама Ельзе Ласкер-Шюлер відзивалася про свою творчість?

«Я ніколи не намагалася побудувати якусь систему, як це роблять розумні жінки, - писала вона. - І ніколи не прив'язувалася до якого-небудь світогляду, як це роблять розумні чоловіки. Я не побудувала собі навіть ковчега. Я не зв'язана, я вільна...»

«Незв'язаність» ця відноситься і до вибору жанру. Багато прихильників творчості Ельзи Ласкер-Шюлер охоче обмежилися б (як це зробив, наприклад, Готтфрід Бенн) тільки її лірикою. Ну, ще, мабуть, із автобіографічною прозою можна примиритися. А драми - забути за неважливістю, а епістолярний жанр, листи - краще взагалі обійти мовчанням.

Але все, проте, не так просто. Ельза Ласкер-Шюлер не просто намагалася працювати в різних жанрах - вона безтурботно перемішувала ці жанри між собою. Її проза написана у формі листів, а листи оздоблені ілюстраціями і буквицею. Поезія одягнена в екзотичний костюм і драматизується, а драми вона сама називала «поезією у русі».

Із трьох драматичних творів, які вона створила, більше всього суперечок і критичних зауважень викликає трагедія, «що театралізується», - так визначила її сама Ельзе Ласкер-Шюлер - «ЯіЯ». Вона була написана в 1940-41 роках в Єрусалимі і довгий час вважалася свідоцтвом важкої душевній хворобі автора. І з цієї причини до 1980 року навіть в якнайповніші видання творів Ельзи Ласкер-Шюлер не включалася.

Цікаво, проте, що як основні докази явної невдачі цієї п'єси і божевілля її автора найчастіше приводилися аргументи чисто формального характеру: у п'єси немає композиції, вона фрагментарна, діалоги незв'язні і т.д. Проте крихкість форми пов'язана із матеріалом, який ліг в основу п'єси, внутрішній трагедії автора, що називається віддзеркаленням. Безвихідність, відчай, неможливість у логічних категоріях осмислити що відбувається в Європі, - все те, що зламало саму Ельзу Ласкер-Шюлер, зламало і драматичну форму. Адже це була одна з перших спроб - природно, дуже суб'єктивних - творчо осмислити природу націонал-соціалістичного терору.

Джерело: Сільвія Хенке «Франкфуртер Рундшау»

Перелав О. Апальков.