«Ех, давно вже я не бачила суконь… Давно вже не пробувала натягнути на себе море шовків, шифонів, органзи, парчі… А ця з чого? Ай, колись розбиралася, тепер не знаю. А сукня довгенька така… Ну, логічно: хіба можна прийти на королівський бал і не позамітати своїм шиком всю підлогу навколо? Економлять на прибиральниках, гади. Ич, які хитрі! Але я вас все одно розкусила. Мене не проведеш», – думала я, влізаючи у море ніжних тканин.

«Упс, а й дійсно давно суконь не бачила, – прикусила губу. – Колись володіла магічною здатністю самій собі зашнурувати спину – тепер не можу. Це що виходить, лютого бандита просити прийдеться?»

– Ходи сюди, допоможу, – пирхнув він.

Якомога акуратніше я виплила з-за сховку й спинилась. Лютий бандит завмер також. Нарешті відмер і рушив зашнуровувати мені сукню. Робив обережно, але вміло. Мабуть, сестрі колись допомагав. До того, як море забрало…

– Все? – запитала я. Напружують бандити за спиною.

– То улюблена процедура всіх нормальних сеньйорит – для тебе така мука?

Кількома порухами завершив шнурування, але не пішов. За мить моєї шиї торкнулось щось холодне.

– Ізабель, невже кольє настільки нагадує ніж, що ти так сіпаєшся? – уїдливо поцікавився Піт.

– Довіряєш мені сімейні реліквії? – здивувалася я. Аж дихання затримала, поки він одягав.

– Це наш пропуск на бал. Принцеси обожнюють прикраси. Без прикрас не повірять.

– Тобто, все, що нам треба – це кілька прикрас? – недовірливо. – Отак кожен чіпляє на себе прикрасу – і проходить на бал?

– Половина двора – «найкращі друзі» Гастона. Запрошення гарантовані. Відповідальна особа вже складає твою біографію. Маєш вивчити до балу.

– О… – зронила я.

Піт обійшов мене і навис спереду.

– Сподіваюсь, твої вушка пристосовані до сережок? – кинув він. – Бо якщо ні, то ми пристосуємо. Здається, у Нілса навіть цвяшок є. Він наскрізь іржавий, але піде.

– Пристосовані, – процідила я.

Давно вже звикла до його залякувань, але все одно бісить. Ніяк не вирішу, коли він дратує мене більше: зі зловісним оскалом та погрозами-блефом, із глузуванням щосекунди… чи кам’яним обличчям і глухим голосом, пробитим на сповідь? Ні, останній варіант відпадає. Надто це моторошно виглядає.

– А принцеси знають, що якщо не дихати, то задихнутися можна? – пролунав його голос. – Я вже почепив сережки. Дозволяю вдихнути перед новою тортурою. Зараз чіплятиму браслет!

– Ой, та пішов ти! – вибухнула я.