Прекрасна історія кохання жінки, яка нагадує про те, що ми самі обираємо свою долю!

Оговтавшись після розлучення, я починаю нове життя. Усе налагоджується. Я навіть зважуюсь на нові стосунки, коли мій колишній визнає, що зробив непоправну помилку й намагається повернутись. Повернути мене і нашу сім'ю.  І все знову перевертається з ніг на голову. Адже мої бажання вкотре відходять на другий план. Я знову розриваюсь між тим, що правильно і тим, що хочу.






 

Мені не зручно. Хоч раніше я їздила в цій автівці не один раз, сиділа ось так поряд, розповідала про свої справи, планувала вихідні чи просто домашні посиденьки з рідними. Ми ніколи не їхали мовчки, завжди мали чим поділитися, над чим посміятися.
А зараз, я наче потрапила в якусь паралельну реальність. Те саме місце, ті самі люди, тільки зовсім інші, не знайомі, чужі.
- Інусь, що сталося? – голос чоловіка прорізує тишу ніби ніж тіло.
Мене аж сіпає від несподіванки. Мовчу, чекаю відповіді Інни.

♡♡♡

І нагадую про те, що емоції в моїй новинці набувають нових образів, а таємничість особливої спокуси. Запрошую!

— Дивись, он він! Лісовський Дем'ян, — шепоче Саша Сомова, пальцем вказуючи на юнака біля спортивного авто.
Лісовський… Дем'ян…
Прізвище мені не знайоме, тільки ім'я.
У моїй пам'яті воно все ще належить хлопцеві, якого я нарікала героєм.
Тому, хто врятував мене від побиття, зберігши життя, а потім став моїм захисником.
Тому, хто зрадив. Кинув. Забув, так і не виконавши дану мені клятву.
Дем'ян. Ім'я зрадника, ім'я рятівника.
Але це точно не він. Мій був Гончаров.
Не він же, так?


 

Ми надто близько. Я до нього близько. Настільки, що відчуваю подих на своїй щоці. Він пахне м'ятою та тютюном. Раніше він був вищий за мене, переконана, і зараз теж, якщо витягнеться на весь зріст. Зараз він сперся на двері своєї дорогої машини і це полегшує мені завдання.

Я простягаю руку. Вона тремтить, ніби я пробігла сотні кілометрів, але впевнена, адреналін би і тоді колотив мене менше. Зараз же моє дихання збите, що, здається, не відновити і я торкаюся крижаними пальчиками його гарячої щоки.

Спочатку трохи, тільки кінчиками, потім впевненіше і ще...

— Справжній... Це справді ти? Я з'їхала з глузду...

Видихаю. Він мовчить. Дивиться, не кліпаючи. Я провожу по скроні, окреслюю брову, спускаюся до губ. Там, трохи нижче, на підборідді, має бути шрам. Він дістався йому через мене. Відбивав.

Торкаюсь великим пальцем і очі мої, напевно, стають, наче блюдця. Тому що шрам є. Господи, моє серце зараз зупиниться, настільки воно калатає.

— Дем'яне… — як підтвердження, докір. Та що завгодно!