Клавдія перервав скрип дверей, він обернувся та побачив перед собою жінку, з довгим світлим волоссям, її чорна сукня була аж додолу, а на плечах накинута біла хустина. Її обличчя видавало схвильованість, а очі страх. 

– Я можу з тобою поговорити? – з хрипом в голосі промовила жінка, а потім повернулася до Жваника та продовжила. – На одинці.. 

Клавдій повернувся до парубка та поглядом вказав на двері натякаючи залишити їх на самоті. Хлопчина не сперечаючись вийшов з корчми. 

– Івета, що сталося? Ти сама не своя. – підійшовши ближче до жінки запитав Клавдій. 

– Юнона... – стримуючи порив сліз, який підступав до очей промовила жінка. – Вона вже декілька днів не з’являється вдома. Я впевнена, що вона пішла шукати Орисю, проте ніхто не бачив коли вона покинула селище. Я сказала, щоб вона сиділа вдома та Юнона не послухала. Я розпитала всіх селян, але все марно. Я вже не знаю куди мені податися, не можу зімкнути очей. А раптом з нею щось сталося і... – сльози полилися по її ланітах, хоч жінка старалася їх стримувати. – Вона ніколи не виходила за межі Синевиру, а раптом вона заблукала і тепер десь сама, безпомічна. Це я винна, про що я тільки думала, коли сподівалася, що вона зможе залишитися осторонь. 

Клавдій підійшов до Івети, міцно обняв її та тихо промовив: 

Продовження тут.