Недільні знижки + подарунок любителям фентезі

Вітаю!

Сьогодні до опівночі діятиме знижка на роман-фентезі “Містянка”!

Про що ця книга?  Про те, що у кожного міста є своя Душа, котра живе стільки, скільки існує саме місто, і зберігає всі його таємниці. А кожна Душа міста має своїх охоронців, що покликані захищати її та усіх мешканців від сил Зла. Охоронці народжуються звичайними дітьми, зростають поряд зі своїми ровесниками, ходять до школи, бешкетують і закохуються... Аж поки одного дня вони не зрозуміють, що під одягом у них уже ростуть крила…

Уривочок для вас:

— Вставай уже, геройко, — почувся над моєю головою цілком звичайний людський голос. — Я не кусаюся!

Я повільно підняла голову і розплющила одне око. За ним друге.

Переді мною стояв хлопець, на перший погляд, звичайнісінький, у джинсах і светрі, з коротко стриженим темно-русявим волоссям. Одне тільки геть не вписувалося у цей затрапезний образ — великі темно-сірі ( як у гігантського голуба) крила за спиною.

Я подумала, що, може, це якийсь фільм знімається, чи, там, реклама. І зовсім не здивувалася. Зараз усяке може бути. Прив'язали спеціальний тросик — він вхопився за нього — і вже таке враження, що летить.

Але дивно, що поруч не було видно ніяких освітлювальних приладів чи людей з камерами. Ніхто ж не знімає кіно в темряві.

Ми мовчки видивлялися один на одного якийсь час, а потім хлопець простягнув мені руку:

— Привіт! Я — Антон.

Я обережно підняла руку та потисла його долоню. Вона була тепла, нормальна. Тобто, навряд чи це могла бути якась нечиста сила.

— А звідки це в тебе? — я кивнула на його крила. — В кіно знімаєшся?

Він мовчки посміхнувся і заперечно похитав головою.

— Не вгадала. Спробуй ще.

— Ну тоді… ти — янгол?

Моя відповідь насмішила хлопця. Ну справді, де таке видано, щоб янгола звали Антоном? У них мають бути вишукані імена — Рафаїл, Гавриїл, Самуїл і все таке…

— Я не знаю, — сказала я вже трохи роздратовано. — Може, ти вампір?

— Ага, і зараз покусаю тебе, і ти також перетворишся на вампірку.  Будеш літати ночами при повному місяці. Як тобі така ідея?

— Не дуже, — чесно призналася я. — Та й ніякий ти не вампір. Он сміявся, і я роздивилася твої зуби, вони нормальні, людські.

— Ех, шкода, — похитав головою Антон. — Кажуть, дівчата, просто в захваті від вампірів, а от звичайні містяни їм нецікаві…

О, знову це дивне слово.

— Чекай, — я підняла вгору вказівного пальця. — Поясни мені, що це за містяни такі.

— А ти що, не знаєш? — він поглянув на мене здивовано.

— Ну, я думала, це люди, що в місті живуть… Але це якесь дивне слово, я чула його лише раз. Від Королеви голубів…

— А, стара Магда, — Антон почухав потилицю. — Вона торік загинула, її Лихо перестріло  в темнім підворітті.

Він якось так дивно висловлювався, наче і всі слова зрозумілі, але загальної логічної картини з них не вибудовувалося. Але Магди ( чи як її там звали) мені стало дуже шкода…

— Злодії вбили? Наркомани, мабуть? — поцікавилася я.

— Та ні, не люди. Лихо. У нього ще одне око посеред лоба.

"Може він того? З головою не зовсім в ладах?" — подумала я, але, звичайно, не стала озвучувати своїх підозр. Натомість простягнула руку і торкнулася до його крила. Пір'я в ньому було м'яке і гладеньке, дуже приємне на дотик.

— Це ти сам робив чи купив десь?

Він подивився на мене, злегка піднявши брови.

— Ні, вони справжні, — сказав після невеликої паузи.

— Та ну! І що, ти так вулицями ходиш? У школу?

— Я вже студент, — трохи ображено відповів Антон. — І, звичайно, до університету я ходжу без них.

— Вони що, знімаються?

— Ну ти й балаболка, — не стерпів хлопець. — Неможливо й слова сказати, щоб не перебила. От, як почнеш навчатися, то дізнаєшся, що найперше слід опанувати науку мовчання.

— Де навчатися? В універі? А ти на кого вчишся?

— Яка різниця? Ми ж зараз не про людське життя розмовляємо, а про містянське. А там наука своя.

"Він мене розігрує, — зрозуміла я. — Придумав тих містян, а може, це щось таке типу готів чи інших неформалів. Чіпляють собі крила, лазять уночі по дахах і розповідають різні нісенітниці випадковим перехожим. А я вже майже повірила, що він дійсно вміє літати…"

— І правильно повірила, — раптом сказав Антон. — Тільки в тобі ще надто багато від людини, багато сумнівів, забобонів. Через те й важко усвідомити, що ти теж така сама, як ми.

Я не так здивувалася тому, що він прочитав мої думки, як заяві, що я така, як він.

І що тепер — мені теж лазити по закинутих будівлях? Якось не хочеться до такої секти, дякую.

— І зовсім це не секта, — продовжив Антон так спокійно, ніби я говорила вголос, а не думала. — Ми, містяни — захисники Душі міста. Воїни світла.

— Ну гаразд, умовив, — сказала я. Якщо він божевільний, то краще не сперечатися, бо мало що може прийти в голову тому, хто з цією головою не в ладах. — Але, якщо я одна з вас, то чому в мене немає крил?

— Як же немає? — здивувався Антон. — У тебе чудові крила. Хочеш їх спробувати на практиці?

— Ні, дякую, мені вже додому пора, — спробувала викрутитися я.

Але хлопець міцно вхопив мене за руку й потягнув до дірки в паркані, що огороджував покинуту новобудову.

"Тут тобі, Марто, й капець настане, — в голові вихором закружляли тривожні думки. — Нарвалася на маніяка, чи ненормального, чи того й того разом…"

Отже, якщо ця історія зацікавила вас, запрошую до читанння!

Знижка діятиме тільки до кінця доби! 

Ще трішки знижок від колег:

Соціальний експеримент

Заміж за діда, або як (не) закохатися у його внука

Віра у моє кохання. Останній бій

Зіграй мою наречену. Наречена для боса

Друзі, не забудьте натиснути кнопку “Відстежувати автора” у моєму профілі!

Адже так ви не пропустите новинок, подарунків і приємних сюрпризів! 

Ну і купуйте книжечки, це найкраща підтримка для авторів і мотивація для нас працювати ще більш натхненно! 

Подарунок для вас:

QY97UnUB Повітряний замок