Знімаємо маску | Тінь Та Полум'я

Усім привіт! Сподіваюся, теплі промені весняного сонця дісталися до вас, бо до мене нарешті пробилися (та невже!) крізь дощі та набундючені хмари. Та блог не про те. Ми потрошки сунемося сюжетом "Тіні та Полум'я"  і ось дісталися до щонайменше історичного моменту — Клі знімає маску з Тесея (в народі Тесеюшка, Тесейчик, у минулому — Талас). 

Знов реальність. Я заплющила очі та схилила голову, не дивлячись на Тесея, намагаючись уявити його обличчя, сховане під маскою. Він стояв так близько, що я чула, як він дихає. Зняти з нього цю трикляту маску — один непомітний рух, який я не могла зробити. Хоч і знала, що зі мною після цього нічого не станеться, можливо, нічого й не зміниться після цього, бо я так і не згадаю, хто він та чи взагалі був присутнім у моєму житті. 

Може, то все брехня? 

— Знімай, — зненацька промовив він. Я скинула голову занадто різко. — Ну бо, Клі. Знімай маску. Знаю, ти давно хотіла це зробити. 

— Руку не відкусиш? 

Почувся гмик, наче насмішка. Тепло від розпаленого вогнища ковзнуло ногами, запекло в коліна. 

— Може, не зараз. Може, колись потім. Якщо захочеш. 

Ну і заразом маленький кусь з наступного розділу — спогади: 

 

Мене штовхають у спину, і я ледве не падаю, прикушуючи язика. Перед очима — темінь. У голові порожнеча. Я — морок. 

— Твоя черга, Клі. 

Я згрібаю жменьку землі та підходжу до виритої, наче пащека звіра, могили. Усередині вже нічого не скручується — там усе відмерло, засохло, загинуло. 

Твоя черга, Клі. 

Повільно кліпаю, підводжу голову та вдихаю вологе повітря. Воно пропікає кров. Земля висковзує з моїх пальців та сиплеться назад.

Всім гарного дня! Цьом.