– І що це за така реабілітація дивна? По-моєму, лікування проходять в стаціонарі, і не по кілька днів на місяць. 

– Іро, вистачить! – я злісно поглянула на неї. 

– Що вистачить? Ти зв'язуєш своє життя з наркоманом, який їздить тобі по вухах та розказує про якість вигадані реабілітації. Ти їздила з ним? Перевіряла? 

Вона піднялася на ноги на нервово почала ходити зі сторони в сторону. 

– Ні, і не збираюся. Я йому довіряю! 

– Так, як два роки назад. Життя тебе зовсім не навчило. Сліпо віриш йому, попри всі застороги. Я тебе ще тоді попереджала, щоб ти не спішила з одруженням.

Вона знала, що для мене це болюча тема, а все одно її зачепила. Я піднялася та підійшла до неї. Мені погляд горів від гніву та злості.

– Не смій ніколи згадувати минулого. Зрозуміла? І ще одне: не потрібно влазити в моє життя та засуджувати всі мої дії. Я сама здатна вирішувати, що і хто мені потрібний. Знаєш, ти така ж як Діма. Вчите мене, як я маю жити. Ось і живіть собі тут. Без мене. Я сита по горло вами обома.