Нема кращого проведення часу

Та щойно я намірилась давати драла… як за спиною роздався пронизливий свист. Усе тіло пронизала морозом, я обернулась.

– Дівчина? – сторопів парубок і застигнув на місці. – Оце так-так!

Я полотніла: «Ні! Як так?! Не було ж його! І звідки взявся?!»

Напружена постать перегородила шлях відступу, і я позадкувала. Ноги заплітались, серце стукотіло… А парубок не зводив з мене погляду, нерви здавали, страх сковував тіло…

«І не здумай верещати! – наказала собі. – Тебе застукали, але ж ти передбачала такий варіант!»

Із шатер долинув якийсь шурхіт, а я зненацька вперлася в щось спиною і ледве не зірвалась. Та це було тільки дерево. Тільки дерево. Тільки дерево!

Парубок присів біля непритомного і, не зводячи з мене очей, перевірив у того пульс. Багаття пригасло, і темінь приховувала його риси, та вони здалися віддалено знайомими. От тільки зовсім незнайомою була здатність викликати мурашки по спині самими полисками темних очей!

Раптом поблизу висунулась чиясь голова, і я ледве стрималась, щоб не сахнутись.

– Сніданок? Уже? – пробурмотіли сонно. – Мамо, ще рано…

– Прірво, не час для жартів, – відрубав парубок і підвівся. – Щогла непритомний. Приводь до тями.

Той, що запитував, одразу стрепенувся та скинув із себе сонливість. Добігти до потерпілого було справою секунди.

– Королівські найманці? – на мою постать не звернули уваги. Може, я нарешті відкрила талант зливатися з деревом?

– Та ні, гостя неочікувана, – парубок кивнув у мій бік і зацікавлено нахилив голову.

А щоб його! Дерево нас здало.