«Ну, все: глушина є, люди є – пора вивідувати інформацію!» – рішуче промайнуло в голові. А проте, відразу прокинулось вагання: «Оце люди собі спокійно обідають, наминають улюблений десерт, воркують закоханими голубками… а я вриваюсь і кричу "викладуйте усе про Селестію"?»

Мене охопила нерішучість. А мозок на додачу картинок підкинув: сімейний обід, сидять рядочком матуся, татусь і п’ятеро діточок – і кожен тримає в руках оголошення про мій розшук…

– Опале, а ти що думаєш? – спитала в жеребця.

Опал відповів: «Династія гордих буцефалів завжди іде на таран!» – і галопом поніс мене до хатини. Тож не встигла я обуритися від такого підступу, як була перед самим порогом.

Проводжаючи Опала багатообіцяльним поглядом, я наблизилась до дверей. За хвилину дихальних вправ легенько постукала й одразу відскочила на декілька кроків (так буде легше тікати, якщо мешканець з першого погляду зрозуміє, хто я, і почне переслідування).

Незабаром двері відчинились, і з них виглянув сивобородий дідок (я заспокоїлась: такий мене навряд чи дожене).

– Добридень! – привіталася жваво.

– Ага, – похмуро буркнув старий.

– Сподіваюсь, у Вас… – почала я завчену репліку, та так і застигла із роззявленим ротом.

«На що він хворіє?! Чому у нього просвічують кістки?! А в який бік зараз вітер?!» – вжахалася я.

– Це все? – поцікавився дідок.