Досвід війни і трохи про творчість

Вітаю! Сподіваюся, що сьогодні у всіх все спокійно. Я сьогодні до вас без нових прод, але з рефлексіями та спогадами. Минулого року в цей день ми з чоловіком вперше під обстріли та вибухи спустилися в підвал і зрозуміли, що війна не десь там … а тут, в місті, на вулиці, біля будинку, дуже близько. Це перше відчуття війни – оглушливе, панічне, підступне. Певне багато хто відчував щось подібне.

Далі в моєму житті почалися найгірших два тижні. Ми застрягли в окупованій рашистами Бучі. На тій самій вулиці Яблунській, яку згодом у медіа назвуть вулицею смерті. Вибралися з міста 10 березня. Перший, хто мене попросив, щоб я переповіла свою історію, був французький журналіст Жак, який під обстрілами документував події в Ірпені. Я коротко відповідала на його питання своєю середньою англійською, бо було відчуття, що я й мову забула. Далі було ще декілька розмов про пережите. Я розказувала … Але писати на цю тему довго не могла. Для мене цей досвід став табу у творчості. Підсвідомо не хотіла ще раз копатися в тому, що бачила і відчувала.

В кінці грудня мені запропонували написати есе для збірки історій про війну, яку планують видати в Європі. Я погодилася. Це есе стало моїм першим написаним досвідом війни. Я зловила себе на відчуттях, що мені полегшало і що я готова про це не лише говорити, а й писати. Зараз почала перші начерки історії на тлі війни. Пишу дуже обережно, бо з таким не хочеться поспішати. Нам всім болить, але по-різному …

Тримаймося, пишемо, донатимо і віримо в перемогу!