Все, як ми з вами любимо. Владні, але щедрі герої. І запали на дівчат в біді.

Один у фентезі, Один - в СЛР.

У фентезі владний і похмурий красень дарує золотий обідок полонянці піратів. Це в новинці Олесі Лис: Новинка стартувалаhttps://booknet.ua/book/povelitel-mo-dush-b412913

― Цю хочу! — похмурий погляд впивається в мене, викликаючи тремтіння.

— Але... але... ефенді Кадір... ця дівчина. Вона не продається. Вона для вашого дядька.

― Назви ціну!

Чорні очі спалахують яскравим червоним полум'ям. Моє серце падає у  п'яти. Видно даремно я закликала долю допомогти. Ця людина точно не той,  хто здатний на жалість та співчуття.

— Не можу…

― А як щодо твого нікчемного життя? ― повертається до торговця. —  Врахуй. Я її хочу, і я її отримаю у будь-якому випадку. А ось чи  залишишся ти живим і здоровим — інше питання. Скажеш дядькові, що не  пережила дорогу!

— Як забажаєте, ефенді, — низько кланяється тремтячий торговець.

Але чоловік уже не дивиться на нього.

— Ходімо! — байдуже кидає і повертається спиною. Й мені не залишається ні чого іншого, як слідувати за ним.

І до речі поки що все непогано:

— Що це? — здивовано витріщаюсь на витончений золотий обідок, що огорнув зап’ястя.

— А на що схоже? — іронічно здіймає брову.

Насуплююсь, підношу руку до світла, уважно вдивляючись в незнайомі символи, викарбувані на широкій золотій смужці.

— Це весільний браслет, Алісо, — врешті опускається до лаконічного пояснення.

— Який браслет, — горло миттєво здавлює спазмом. — Для чого?

Різко підводжу голову. Погляд темних, майже чорних очей пробирає до самісінької душі. Здається, він читає мене, як відкриту книгу. 

— Щоб у твою світлу голівку більше не приходили ідеї про втечу. Забудь про минуле, його більше не існує. Є лише майбутнє. І твоє майбутнє — це я!

Та це фентезі. А в нашій реальності замість браслетів запрошують на каву і там теж кажуть

А ну не дивись ні на кого. Бо тут є прекрасний і могутній Я )))

Ну насправді говорять оце:

МОЖУ ЩЕЗНУТИ ЯК СОН https://booknet.ua/reader/mozhu-shcheznuti-yak-son-b412739?c=4441693

Ти вважаєш мене монстром, який образив братика? 

Хто б сумнівався, дівчина саме так і вважає.

І що?

А от що:

- Спорнемо?

- На що? - на автоматі відповіла Горська.

- На те, що ти вважаєш мене монстром, який образив братика. Причому ні за що.

- Це не схоже на парі, Антіне Сергійовичу. А схоже нате, що ви хочете щось заперечити. Здається, тепер я зрозуміла. Ви про це хотіли сказати. Що ваш молодший брат не слабкий, і що я себе чогось позбавляю, коли… коли що?

- Ти себе позбавляєш волі, Горська. - полегшено сказав я. Бо вона позбавила мене від необхідності вгадувати причину. 

- Так воля - то ж усвідомлена необхідність. Тобто нема її. Хіба не так?

Вона трохи нахилила голову до лівого плеча і подивилась на мене, як дитина, що чекає на вечірню казку.

У мене знов все похололо всередині. А ззовні стало так жарко, як було зранку, коли вона здуру намагалася змусити мене гратися з Деном.

Третій раз за добу!

Що це таке з викладачем? Може він застуду підхопив на пробіжці?

А може і ні )

https://booknet.ua/reader/mozhu-shcheznuti-yak-son-b412739?c=4441693

Світлана Горська, виявляється, діє дуже правильно, коли не розтікається калюжкою сиропу від того, що її покликали на каву.

“Якщо будеш надмірно старанний на службі, втратиш прихильність государя. Якщо будеш надмірно привітний у дружбі, втратиш прихильність друзів “

(Конфуцій)

Може тому поки що і не складається з домінуванням над Світланою у її викладача. А може він вміло підбирає потрібну дозу впливу?

Не просто ж так вивів дівчину на емоції, нагадавши,що вона насправді прислуга?

Невже він дозволить їй піти ?

Чи він уже сам весь в емоціях і гормонах, і забув, нащо її покликав?