Про арти та любов до їжі

Моторошний холод пробирав до кісток, а я лежала, згорнувшись калачиком, і не розуміла, де я. Суцільна темрява обступала звідусіль, не чутися було ні звуку. Шорстка підлога нітрохи не нагадувала подушку.

«Підлога… подушку… – повільно доходила я. – Підземні ходи».

Нарешті згадала, що трапилась. Але душа не відгукнулась на поклик – чи то замість неї залишилось згарище, чи то вона заніміла, як заніміли від холоду кінцівки.

Рукою щось пробігло.

«Сподіваюсь, павук, – подумала я. – Сподіваюсь, отруйний».

Але ніжки пробігли і зникли. Я знехотя підвелась. Від незвички ломило все тіло, ноги й руки не слухались. Якщо покопатись у пам’яті, я читала про цей феномен: коли все життя спати на найкращих перинах, а потім провалитись у підземний лабіринт і заснути просто на підлозі та ще й після подібних кульбітів – самопочуття не найкраще.

Я прихилилась до стіни і задумалась. Що ж тепер? Майбутні кроки зводились до двох полюсів: я хочу померти і я хочу їсти. Їсти я хотіла більше.