Колись давно я дуже любила читати фантастичні оповідання. Саме фантастичні, в бік фентезі я тоді навіть не дивилася. Тому що в фантастиці були загадки, майже як в детективі — досі пам’ятаю розповідь про подвійну планетну систему. На одній планеті були атмосфера і океан. На другій ні того, ні іншого. І герої туди полетіли шукати субмарину, від якої пропав сигнал. Шукали довго і нудно. А виявилося, шукали не на тій планеті, тому що атмосфера з океаном там штука переходяча від планети до планети.

В фантастиці піднімалися соціальні питання — розповідь про те, як людей програмували зізнаватися в злочинах, а один чоловік пішов і зізнався, бо вирішив, що він міг би бути вбивцею, читав її хтось?

Іще там були справжні чудеса, галюцінації в глибокому космосі, тікаючі від власної зірки планети, купа теорій і прості і зрозумілі герої з пригодами. Були навіть пошуки інопланетного розуму і неможливість його розпізнати, і космічні прибульці, які вирішили, що людина, то остров і почали його заселяти.

Це було цікаво, справді. Мабуть тому, що автори думали над тим, в яких обставинах ось це могло би бути, а не казали, що воно неможливо, тому що неможливо. Ну, як той грек, який вивів теорію про нескінченність всесвіту маючи стіну, стрілу і лучника, хоча довести що ось там земля обривається було би простіше.