Мамо, тато, я маніяк?

Наша юна студентка несподівано навіть для самої себе вчиться бути маніяком, удосконалюючи в собі все більше це незвчине мистецтво й поринаючи у нього з головою. Але чи довго їй вдасться залишатися непоміченою? І чи спрацює нова методика спокушання коханої викладачки? І як там склалася доля у невідомої жертви загадкового ритуалу? І які зміни готуються у коледжі після тривалого заточення та літніх канікул? "Вишневий відблиск місяця", як завжди, готовий повідати свої таємниці!
 

Незважаючи на те, що ви, мабуть, вважаєте мене поетом, я не романтик. Я не буду більше ніколи в житті тинятися порожніми міськими вулицями із пустою надією знайти людину, яка тут з'явитися не може в дев'яносто дев'яти відсотках випадків.

То що таке випадкова зустріч для мене? Це очікування біля холодного чорного паркану в кілька годин, скільки знадобиться, під гарячим сонцем, холодним дощем, у мороз і сніг, у зливу та град, у будь-яку погоду, але про це я теж поки що не знаю. Якщо вона виходить з роботи зазвичай о четвертій годині, то це означає, що я повинна прийти мінімум за півтори години до цього і чекати хоча б до шостої вечора, а якщо треба, то й більше. Без права відлучитися, без права відволіктися, без права навіть померти.

Випадкова зустріч – це терпіння, це влада над емоціями, уважність крізь нікчемний зір, винахідливість та ризик викриття будь-якої хвилини. Це відмова від їжі, води та декількох годин особистого часу, втеча із дому з усіма наслідками, що із цього випливають. І все-таки я люблю це тяжке очікування, прилипання до паркану і відстеження своєї «жертви», мені подобається гра в маніячку, навіть якщо я не хочу і не можу навіть морально завдати їй будь-якої шкоди. Зрештою, я остаточно з’їхала з глузду, і тепер мені залишилося тільки чекати...