"Місія кохання" візуалізація героїв

Максим 

Максим — простий сільський хлопець. Він був з тих людей, які люто ненавидять своє місце в житті. І місто де живуть, і людей, що оточують. Та мріють лише про можливість втекти від своїх витоків. Йому вже майже тридцять, але він так і застряг в Богом забутому селі без роботи та можливості чогось добитися. З жінками теж не склалося. І десь у душі він навіть радів, що з Ганною, першою його дружиною, не було дітей.

Прожили разом не багато, лише десь понад рік. А потім вона поставила його перед фактом: йде, бо втомилася від цієї убогості. Якось, навіть чув лівим вухом плітки про те, що вона поїхала до міста та будує там кар'єру.

Але язик не повертався когось звинувачувати у своїх проблемах і бідах, бо добре знав, що йому ніколи не вистачало амбіцій та впевненості в собі.  Ще з дитинства він був тихою та закритою дитиною. Коли вчився у школі, бувало навіть так, що ніби дома вчив і був готовий розповісти, але підняти руку та попроситися до дошки просто не вистачало сміливості.  Але все ж школу закінчив непогано.  Хлопцем він був розумним.  Але тихий учень в класі - це потіха для вчителів. 

В студентські роки його життя обмежувалось гуртожитком та парами. Він не любив дискотек та гучних  компаній. Сміливості покликати дівчину, яка йому подобалася на третьому курсі, так і не вистачило. Хоча судячи з того, що студентки університету інколи самі запрошували його приєднатися до них на вечірці чи випити кави ввечері, він був досить цікавий і привабливий. Але Максиму більше до вподоби було проводити вільний час, сховавшись в кімнаті гуртожитку, на старенькому пружинному ліжку з цікавою книгою в руках. Книга стала для нього найкращим другом та єдиною  втіхою давно.

А якою була його радість, коли таки вдалося нашкребти грошей з мізерної стипендії та купити собі перший комп'ютер! Він був дуже стареньким, часто ламався. Але грошей на майстра не було, тож довелося самому навчився лагодити техніку та знаходити на блошиних ринках рідкісні деталі.

Пройшли роки. А він продовжував лагодити, щоправда тепер вже чужі комп'ютери. Вивчив основи програмування. Паралельно вчив англійську. Однак всі односельці дивилися на нього як на дурня. Бо для чого сільському парубку англійська? Тут і з рідною мовою в багатьох виникали проблеми.

З часом через відчай та розчарування взявся за чарку. Батьків, які б могли наставити на правильний шлях, давно не було. Вони загинули ще п'ять років тому. Спочатку татко впав з драбини - до лікарні так і не довезли. А через пів року і мамка слідом за ним пішла, кажуть від туги.

Справи в чоловіка йшли погано. Аж тут йому випав шанс заробити трохи грошей. Хоча задля цього необхідно їхати  аж до  самої Африки і витримати нескінченну тяганину з оформлення документів. Але нехай, нічого ж не тримало в цьому напівпорожньому селі.

***

Дотепер розсіяний погляд натрапив на молодого чоловіка в зношеному одязі: розтягнута чорна кофтина, блякла від часу, потерті штани кольору хакі, чорні не нові кросівки. Біля нього стояла невелика запорошена дорожня сумка. А він міряв кроками простір: три кроки туди, три  назад. Нервував, так само як і я. Змогла роздивитися його детально: чорне волосся, сірі, як хмари перед бурею, очі. Нервово покусував нижню губу та про щось думав - у  голові промайнула думка, що напевно, теж від когось або чогось втікає.

Катерина

Місяць тому у відчаї та траурі за коханим нареченим Тимуром я вирішила втекти від себе та всього, що було мені знайомим. Всього, що  нагадувало про щасливе минуле і омріяне не менш щасливе майбутнє. Найкращим, як здавалося, рішенням виявилася добровольча місія "Подаруй дитині знання", до якої вже певний час проводився набір волонтерів. Мене довго не полишала нав'язлива думка зникнути, сховатися від усіх. Аж поки  після багатьох безсонних ночей я таки не наважилася на цей крок.

***

  Його звали Тимур, і ми познайомилися, коли я закінчувала школу. В нас, у Вишневому, тоді відкрили якраз новий клуб. І я після довгих вмовлянь батьків таки змогла потрапити туди з подругою. Вона  йшла зі своїм хлопцем, старшим за нас на кілька років. Він все наливав і наливав, поки я врешті не напилась. Так, що не змогла собі таксі викликати. А Ганна, як на зло, кудись зникла, і її придуркуватий хлопець почав розпускати до мене руки. Принаймні мені потім так розповідав Тимур. Ну і врешті він підійшов, щоб запитати чи все окей, запропонував викликати таксі, на що я лише схвально хитнула, бо від випитого відняло мову. Наступного ранку я добряче мучилася і навіть швидку викликали через алкогольне отруєння. А ще в крові знайшли наркотик.  З того часу я не п'ю!

Якийсь час ми  мовчали.  Я чекала що, Максим щось скаже або присоромить. Я була готова до цього, бо сама після цього довго картала себе за свою необачність.

Дуже дякую за підтримку та коментарі. Вражайтеся та діліться враженнями!!!