П'ятнадцятий розділ "Меланхолійного вальсу" на місці. Починається найскладніше й найболючіше для Стесі, а разом з тим для Єви та Макса, тому абстракціоністсько-символічні розділи мої рятівники. 

Запрошую до прочитання та цитата в студію: 

 

Він притулив мене до себе, я притиснулась до нього, тремтлива, мокра, холодна, з розхристаною душею перед ним. А він був безмежно теплим та рідним, спокійним та чутливим переді мною. Його гарячі пальці погладжували моє сплутане волосся, поки я хлипотіла під ковдрою. Від його рухів тілом розливався ефемерний спокій, який ставив блоки на будь-які думки про тата, я забувалася, тонула у власній чорноті сплутаних неясних думок. 

На ліжко застрибнув Сонечко, м'явкнув і вклався біля мене, гріючи ще й своїм тілом. 

— Як звати це чудо? — тихо спитав Макс. 

— Сонечко, — хрипло і не відразу відповіла я. 

— Друге у цій квартирі? 

— Перше і єдине. Друга то хмарка, що завжди ллється дощиком. 

Макс більше нічого не казав. Ще раз тихенько поплакавши, я звалилася у сон.

Всіх люблю і цілую!