"Любий недруг" - фінал вже завтра

Вітаю, мої любі!

Я з коротеньким повідомленням. Роман "Любий недруг" завершується, фінал вже завтра о 9:00. 

Якщо ви очікували останньої глави, щоб придбати книгу і почати читати, то саме час це зробити, доки ціна нижча. Завтра історія завершиться, і ціна на неї зросте.

Уривок з однієї з платних глав:

— Як ти жила весь цей час?

— Ти ж бачиш. Робота, Роман...

— Я не про це. Які мала турботи? Чи була ти щасливою? Чи ніхто не ображав?

Вона усміхнулася темряві і завовтузилася на місці.

— Ніхто не ображав, ти ж був далеко. А щасливою... Я не замислювалася якось. Просто жила собі... А ти? Як жив ти?

— Переважно вчився і працював, вчився і працював... І постійно відчував, що мені чогось бракує. Або когось.

— Та невже? Навколо тебе завжди крутилися дівчата. Не вірю, що вони давали тобі засумувати.

— Не давали. Але, як бачиш, зараз я сам. Бо жодна з них не була тобою, — він видихнув, а тоді зізнався: — Мені ти потрібна, Таню. Тільки ти. Як би це пояснити... Моє серце ніби механізм, у якому бракує детальки. Які б не припасовував — не підходять. Тобто на якийсь час запускають механізм, можна покористуватися, але це як... тимчасова заміна. Ідеально підходиш лише ти, те місце — твоє.

— То я — просто деталька, якої тобі бракує?

— Не просто, а найважливіша. Без тебе я не функціоную.

— Якось же функціонував десять років.

— У тому й справа, що "якось".

Макс все згадував той вечір, коли побачив її вперше за багато років. Був не повірив своїм очам, але серце підказало — зупинилося, а тоді затарабанило гучно-гучно.

І все стало на свої місця. Таня, його Таня знову була поруч, ніби так і мало бути.

Так і мало бути.

— Розкажи краще що-небудь інше, — попросила вона. — Про свою роботу, життя...

— Дай подумати...

Він схилив потилицю до стіни, дивився у темряву і кілька хвилин міркував, що б такого розповісти, щоб не дратувати її своїми сердечними одкровеннями. Заговорив негучно, у тиші і темряві його голос незвично відбрував легкою хрипинкою, лився ніжно і солодко. Таня вслухалася в кожне слово, але не запам'ятовувала зміст сказаного, їй просто подобалося його слухати. Веселі інтонації переливалися з сумними, повільна розповідь перетікала у швидку тарабарщину.

Вона заплющила очі. Усміхалася й сама не помітила, як голос Макса почав долинати до неї ніби з-за стіни, а насправді — з-за пелени сну. У напівсні прихилила голову до його плеча. Не ворухнулася, не запротестувала, коли він пригорнув, завів руку за її спину, обійняв, легко погладжуючи її передпліччя. Думав про те, що Таня пробачила. Якщо ось так спокійно засинає біля нього вже вдруге, отже довіряє, отже не боїться. А це вже багато, враховуючи те, як він накосячив.

Залишилося найважливіше — перетворити цю довіру у щось більше.

— Нам буде добре разом, от побачиш, — прошепотів і потерся щокою об її маківку.

Запрошую!