Вітаю Вас, мої найкращі!

Відключення світла - то страшна річ для автора, бо так хочеться викладати оновлення для своїх улюблених читачів вчасно, і я стараюся... Тож, сьогодні, як і раніше, по плану, вийшло оновлення "Не його квітка надії". 

Для тих, хто ще не познайомився з цією історією кохання на фоні війни, я залишу опис знизу, а для читачів, хто разом зі мною смакує кожнуий наступний розділ, уривок з сьогоднішньої проди до Вашої уваги:

- Ви пам’ятаєте, що було далі?

- Далі… - протягнув Єгор та різко схопився за голову, що заболіла в скронях, неначе туди хто гвіздки вставив. Образи разом з гулом у вухах спалахнули перед очима, але в тому сумбурі важко було щось розібрати. Лише окремі розпливчасті картинки, які не можна було віднести до чогось конкретно. – Важко сказати, - додав він через деякий час.

Психолог відразу побачив різку зміну свого пацієнта. Придивився до нього та відчувши, що на цей раз вони натрапили на щось важливе, мовив:

- Просто заспокойтеся та не заставляйте себе. Нехай усе іде своєю чергою. Видихніть та заплющивши очі, зачепіться за якийсь із образів, сконцентрувавшись саме на ньому, - спокійним та впевненим тоном старався бути провідником між чоловіком та його втраченим. - Що Ви тепер бачите?

- Світло від ліхтарів спалахує, - не відразу відповів Єгор, дратуючись від того блимання перед очима. - Музика переривається і я чую голос….

- Що він говорить?

- Почалося… - прошепотіли губи приречено, зрозумівши, що то була точка неповернення, адже саме це слово стало першим у кожному будинку країни, від якого почався відлік кривавих днів війни, а також перше слово, яке буде записане в історію незламної держави, що ніколи не стане на коліна.

- А далі? – крупинка за крупинкою, продовжував психолог витягувати те, що довгий час ховалося у нетрях підсвідомості.

- Далі паніка, крики… Люди в істериці беруться за телефони, аби зателефонувати рідним… - картинка за картинкою витягував Єгор ті спогади і це йому давалося зовсім не легко, адже з кожним тим словом, тиск в голові збільшувався, мордуючи чоловіка нестерпним болем.

- Добре. Не треба більше, - мовив психолог, готовий зупинити терапію, адже дивлячись на Данилка не можна було сказати, що з ним все було гаразд.

- Ні! Давайте продовжимо, - не оцінив чорнявий його переживань, бо відчувши перші зміни кордонів свого провалля, хотілося якнайшвидше переступити той бар’єр.

- Ви точно в порядку? – перепитав чоловік, споглядаючи на свого клієнта, на обличчі якого шкіра втратила свій колір, відправивши кров кудись деінде. - Ми можемо продовжити й наступного разу. Зважаючи на Вашу контузію, спішити ми не маємо права, - додав слідом, в переживаннях за здоров’я пацієнта.

- Я просто хочу швидше навести лад у своїй голові. Важко не пам’ятати чогось, але ще важче пам’ятати те, що всі вважають маячнею контуженого.

Від цих слів очі психолога засвітилися іншим кольором. Відразу було зрозуміло, що саме це привернуло його увагу. Пацієнт з втратою пам’яті і так був гарним доповненням до його практики, а пацієнт, що на додачу мав ще й заміщення пам’яті – вважався самородком.

- У вас є хибні спогади? – перепитав він, аби впевнитися у своїх здогадках.

- Так, якщо це можна так назвати.

- Це щось конкретне, чи теж образи, які Ви не можете скласти в загальну картину втраченого?

- Це дівчина, - відповів Єгор, а через кілька секунд виправився, додавши конкретики своїм словам. – Тобто, у моїх спогадах, вона моя дружина.

- Добре, якщо це не буде для Вас занадто, давайте поговоримо про вашу дружину. Розкажіть про неї.

- З чого ж почати? – через кілька секунд мовив Єгор настроюючись, але закріпивши світлий образ своєї богині, посміхнувся так, неначе його душа розкривалася, смакуючи той образ. – Вона найцінніше, що в мене є. Інколи мені здається, що без неї моє життя пусте та не має сенсу, а коли я дивлюся на неї, то відразу віднаходжу його… Її губи солодше меду, - продовжив чоловік мрійливо, провівши кінчиком пальця по своїх вустах, згадуючи пристрасний поцілунок. -  Її очі – глибока блакить; її шкіра м’якіше за шовк, а її запах –зводить мене з розуму. Вона ідеальна для мене.

- Ви пам’ятаєте як з нею познайомилися? – запитав психолог, споглядаючи за реакціями закоханого чоловіка, а коли той відреагував ступором на його слова, відразу затараторив: - Нічого страшного, якщо не пам’ятаєте. Можливо, Ви пам’ятаєте ваші спільні спогади.

- Спільні? – перепитав Єгор невпевнено, схопившись за скроні, адже від цього питання відразу стало не по собі.

Серце затріпотіло зрадливо, відчувши наближення чогось поганого, і ті передчуття заставляли його зупинитися, неначе сама підсвідомість достукувалася до свідомості, благаючи її більше не йти у тому напрямку, адже шлях, який обрав Єгор, міг привести його нікуди більше, як до розбитого корита.

Анотація до книги "Не його квітка надії"

Війна перевернула увесь світ верх ногами, а світ Єгора, ще й навиворіт. Прокинувшись в військовому шпиталі після контузії, він не пам'ятав нічого про фронт, але, натомість, перед очима стояв світлий образ чарівної дівчини, яку мозок сприймав за дружину, якої у нього ніколи не було.
Примарна володарка його думок, виявляється реальною дівчиною і відтепер квітка кохання, що розцвіте на фоні війни, забуяє пристрастю та тремтливими емоціями. Але не все так добре, як здавалося, бо у втраченій пам’яті ховаються болючі секрети…

Читати книгу