Мега знижка на всю дилогію!

Вона буде боротися за власне життя.
Чи вдасться стати просто щасливою?




Уривок
Помаранчевого, жвавого вечора, коли вся Україна гуділа про перемогу Володимира Зеленського, у селі Смодна, що на Івано-Франківщині лише пригнали худобу з поля. Марина, дочка вертихвістки Зіни та вівчаря Василя стояла по пояс у каламутній воді й все не наважувалася втопитися.

— Марю йди сюди, не дурій!

Андрій склав руки на грудях і пошепки посилав себе до чорта за те, що цілував ту прокляту Гандзю, яка була найкращою подругою його любої Маринки.

— Я віддала тобі честь,  — кричить не обертаючись, — Хто мене тепер заміж покличе?!

— Дурна дівка, я ж тебе не кинув!

— А що ти робив мацаючи цицьки Гані?

Андрій сплюнув на землю зі всієї злості.

— Ну то й топися, — кинув у слід і пішов.

І втопилася б, та тільки мамка плакати буде. Нікого крім мене в неї бідолашною немає. Батько, який вівчарить на полонині Шумняска давно махнув рукою на не кохану жінку.

Коли Марина вернулася додому, то маму вона не застала. Знала, що вона до останнього вештається біля єдиного магазину у селі.

— Тсс! Тихо! — гаркнула котові, який проснувся від гуркоту дверей, — Мишей не ловиш тоді зась, — показала дулю під ніс лахматому ледарю.

Зайшла у свою кімнату, де стояло два односпальних ліжка. Те що біля вікна — Марини, друге — покійної прабабусі, яка віддала Богу душу лише два роки тому.

Зняла мокрий одяг і за ліжко кинула, щоб мама не побачила. Сама в ліжко — зігрітись і серце заспокоїти.

Продовжити читати