Трохи більше про нову історію ;-)

Вітаю, мої любі!

 У пʼятницю ми почали спостерігати за новою історією: це напружений любовний трилер за елементами детектива – “Доведи мені”

 На перший погляд, герої повні протилежності одне одному! 

Олег Гутник, сорокарічний полковник СБУ, керівник відділу внутрішніх розслідувань, котрий звик не довіряти нікому, та надто часто стикався з істиною, що будь-хто може зрадити.

 Дар'я Соколенко – двадцятирічна студентка другого курсу, яка долею випадку була призначена йому в помічниці, після замаху на життя Гутника.

 Що спільного може бути у цих людей? 

“Та нічогісінько!”, – скаже хтось. І може мати рацію… Але ;-)

 Ось тут я натякну, що в романі є також тег #містика, така, я б сказала, життєва, яку часто-густо важко відокремити в реальності, але і не повірити важко…

 Чи чули ви, мої любі читачі, про “близнюкове полумʼя”? Або, можливо, про “споріднені душі”, які одне до одного крізь життя тягнуться?.. ;-)

 Тож запрошую вас до динамічної та сповненої палких почуттів історії! Будемо разом з героями їх загадки розгадувати!

“А так… довелося тиснути на здоровий глузд і залякувати…

 Ну, у тому сенсі, що адекватно натякнула так:

 — От зараз вам стане погано, а я вийду і двері зовні зачиню, і не скажу нікому, де ви й що з вами. Щоб ви повною мірою відчули, наскільки «здоровий, сильний і можете самі все контролювати», — тихо сказала, бо страшно все ж сперечатися з таким авторитетом, ще й набагато старшим за неї.

 Але намагалася додати й жорсткості в голос, щоб повірив хоч трохи. Щоправда, сама знала, що ні в житті подібне провернути не змогла б. Але він її вперше сьогодні бачить, знати не може.

 І, здається, переконливо зіграла.

 У всякому разі, розлютований, жорсткий погляд Гутника натякав, що міг би добратися — придушив би для початку, а потім труп викинув би зі свого кабінету і вдав, що взагалі не при справах! Ніколи ні про яку Дарʼю не чув навіть!

 — А ви страшна жінка, виявляється, Дарино, — з сарказмом озвався Гутник через стиснуті зуби на цю загрозу, вивчаючи її, примружившись. — Мстива така… Безжальна. І по фігу, що молода, підступності геть з лишком...

 Вона мовчки продовжувала йому в очі дивитися, вдаючи, що його наїзди повз неї проходять.

 Ну боляче ж йому! Ось навіщо сперечається?! Кому та що довести намагається?

 Тож спробувала витягнути ситуацію на іронії:

 — Ну так мене ж не дарма саме вам у помічниці поставили, Олеже Георгійовичу, — усміхнулася настільки безтурботно, наскільки в стані була. — Ідеально відповідну за характером підбирали, щоб спрацювалися краще, — глянула незворушно, хоч усередині все буквально тряслося і від страху перед ним, і від тривоги за цього впертого начальника, так!

 Ну й поставила перед ним склянку з водою та пігулку. Бо бачила: сам полковник вже не встане зі стільця, не зможе через біль.

 — Щось я сумніваюся, — прогарчав, не сказати інакше, Гутник, явно розізлившись. І відсунув це все в бік. — Не вистачало мені ще на пігулки підсісти. Я не чортовий наркоман! Заберіть це негайно! — роздратовано вимагав.

 — Ви — телепень! – ой, вона зірвалася теж.”

ЧИТАТИ ДАЛІ…