Ці двоє приперлися до мене зненацька, напали, нагадали, що графіки виходу нових розділів — то файно, але від традиції писати щось святкове перед Геловіном відмовлятись не можна. Змусили мене сісти за цей спешл і не відпускали, поки я усе не завершу. Тож звинувачуйте в усьому їх! Та є і гарна новина — ми зробили усе й одразу, і їхня історія повністю, від початку і до кінця, вже чекає своєї зіркової годинки на таймері.

Я тікаю до інших своїх маляток, які вже засиділися в чернетках, а ви знайомтеся — це Калеб і Меліса та їхня пригода.

— Ти що, геть дурна і криворука? Ну куди? Куди ти кладеш ті гарбузи! Як гомункул якийсь, зовсім без відчуття смаку, — промимрила тітка Тільді. Точніше її світлина. І то було не так продумано і мило, як в «Гаррі Поттері» — моя тітонька нещодавно сконала і душа її, якій тинятися по світу десь з тисячу років, бо навіть в пекло вона з першого разу не потрапила, час від часу вселялася у свій знімок, який стояв над каміном. Звідти вона бісила мене такими от зауваженнями. Кожен день. Я навіть затужити за нею як слід не вспіваю, а на Самайн вона гарантовано припреться знов. Яка радість, хай їй грець. — Пам’ятаєш, я все обіцяла, що буду дивитись на тебе з того світу й мені буде соромно? Так от: МЕНІ СОРОМНО. І не закочуй очі, я все бачу! — додала вона, хоч я розвернулася до неї спиною, розкладаючи на полицях книжкової шафи маленькі гарбузятка, що вміщалися на долоні.

— Та все файно виходить, — видавила я з себе посмішку. І раптом відчула легенький вітерець. Не протяг, що міг цьомнути мене у щоку з відкритого вікна, така миттєва, небезпечна прохолода трапляється, лише коли позаду хтось з’явився. Хтось, кого там бути не мало. Кого не запросили. І хто пахне лавандою та удом. Той вітерець торкнувся кінчика мого носа цими пахощами і я одразу здогадалася, хто приперся. Знову. Ну якого біса?!

— І мені подобається. Так освіжає той пильний мотлох.

Я крутнулася рвучко. Так і є — Калеб Коркоран вже вмостив дупу в моє крісло.

— Чого припхався?

Він дограється, от чесно. Зараз гарантовано отримає гарбузом по голові, а в майбутньому я таки знайду закляття, яке пошматує його одразу, як він наблизиться до мого будиночка ближче, ніж на двадцять сім кроків.

Комусь — хто, на його щастя, не знайомий з Калебом Коркораном, — може здатися, я аж занадто сувора й жорстка, та ви ще не знаєте, який він гад. Хай вам не затьмарює розум його чарівна посмішка чи бездонні сіро-блакитні очі, і той темний чубчик, що стирчить в нього над чолом, або природній вампірський шарм. Я втрапила у цю пастку багато років тому. І не я одна.

— Та як завжди… Треба прокльончик один зняти, кицю… Я трошки вмираю. Зо-о-о-о-овсім трішечки...

Вони завітають до вас завтра! Підписуйтесь на мене, щоб не пропустити зустріч із ними!