Історія, якою я хочу поділитися з вами трохи пізніше, зараз активно пишеться.

Вона обов'язково нагадає вам щось, що ви вже бачили чи відчували, бо вона про перше кохання, про студентство, проблеми зі сприйняттям себе та пошук свого місця під сонцем, що притаманний усім нам у певний період життя.

Пропоную вам ознайомитись із частинкою прологу)

Хочу зрозуміти, чи була б вам цікавою така історія, тож чекаю на коментарі. Дякую)

- П’ята ранку, тобі час йти, - це не прохання, це наказ, який неможливо ігнорувати.

Мовчки вдягаюсь, руки тремтять, коли я намагаюсь застебнути курсантську сорочку, ковтаючи сльози. Цього разу я залишилась на ніч, хоча раніше він проводжав мене одразу після… Я думала, може він нарешті зрозуміє, що більше не варто грати у ці таємні стосунки, що ми можемо спробувати. Як нормальні люди, але… Навіть здалося, що він був ніжнішим, ніж зазвичай.

Здалося.

- Нам не варто більше бачитись.

Мовчу, я не хочу чути його пояснення, бо вони вбивають мене. Я знаю, що він спілкується з нею, а я залишаюсь за бортом. Знову.

- Ти мене чула? Мені це більше непотрібно. Ти… Ти варта кращого. Припини чекати на мене, я не буду з тобою, - стоїть навпроти мене і хоче ще щось сказати, але просто хитає головою.

Я обіцяю собі, що не плакатиму. Принаймні не плакатиму поруч із ним. Коли я плачу, він дивиться на мене з такою зневагою, що я готова провалитись крізь землю.

- Я замовлю тобі таксі, - говорить, коли ми вже стоїмо в коридорі його квартири.

- Не треба, сама розберусь.

Він не дивиться на мене, ніби ховає очі. Ненавидить? Невже я настільки набридла йому, що на мене неможна навіть глянути?

А ще вчора ввечері все було інакше. Палко, очі в очі з одним подихом на двох.

Я знову придумала між нами кохання, якого не існує.

Вибігаю на вулицю, весняне сонце тільки починає сходити на небо.

Я так більше не можу. Йду, нічого не бачу перед собою, тільки сльози, що застилають мої очі.

Він не кохає мене, він мене не хоче, я не потрібна йому.

Змирись.