Другорядні герої, які запали в душу.

Другорядні герої, які запали в душу.
Без них твори були б не такими цікавими. Ми їх любимо та ненавидимо. Вони не зірки історії. Але сяють не менш яскраво. І про них хочеться читати більше...

" Нічого надзвичайного тобі робити не доведеться, - пояснила я. - Просто охороняти мене - і все.
- Від кого?
Якби ж я знала відповідь на це питання...
-Ти ж сам бачиш, хтось замовив моє вбивство, - терпляче взялася пояснювати я.
-Я не знаю, ким є замовник, будь-хто в цьому палаці може виявитися під підозрою. Тому тобі треба уважно слухати і спостерігати за всім, що відбувається навколо мене, і ніколи не залишати мене саму.
- Що, зовсім ніколи? - він знітився.
- О, Вищі сили, звичайно, ти не маєш бути поруч двадцять чотири години на добу. Коли я перебуваю в компанії свого нареченого, або його батька - то ти можеш бути вільний. Але все одно повинен знаходитися в межах палацу, щоб у разі чого я могла тебе покликати. Якщо я залишатимуся зовсім одна, ти складатимеш мені компанію.
- А ви навчите мене магії?- я так і знала, що він рано чи пізно це спитає..."
"Вітер та соловейко" Мар’яна Доля


- Не знаю, як тобі про це сказати, але вже не можу приховувати це в собі. Ти надзвичайна дівчина, красива, розумна, чарівна, одразу мені сподобалася. Зараз мої почуття від звичайної симпатії переросли в дещо більше. Я закохався у тебе, Аделіно.
Такі слова мене приголомшили. Хотіла закохати в себе одного, а закохався інший. Надіюся він жартує зараз, але побачивши його схвильоване обличчя зрозуміла – не жартує. Не хотілося його засмучувати, але відповісти взаємністю не могла. Пауза ставала все довшою, роблячи більш незручною цю мить, потрібно було щось казати, але не могла підібрати правильні слова. Всі вони немов вилетіли з голови і там запанувала велика пустеля. Бачачи надію в його очах, непросто почати щось казати, та все ж якось зібравшись з думками після довжелезної мовчанки, наважилася:
- Алане, ти для мене дуже дорогий, завжди підтримуєш, допомагаєш і я люблю тебе, але тільки як брата.
Поступово вогник у очах почав згасати. Його вигляд показував смуток:
- Знаєш, це трохи не те, що я хотів би почути. Подумав, якщо я попрошу твоєї руки у Мейсона, він дасть дозвіл і ми одружимося, можливо, з часом ти покохаєш мене. Принаймні так, врятую тебе від шлюбу з Георгом. Думаю з мене вийде кращий чоловік ніж з нього, ну танцюрист так точно.
Ох, якби він тільки знав, що від цієї пропозиції Мейсон відмовився вже давно. Якби погодився, то було б краще, я не страждала б від нерозділеного кохання і не сохла б за Мартіном. Уявити себе поруч з Аланом не могла. Ні з ким не могла. Серце уперто вибрало єдину особу з якою хочу прожити все життя. Намагалася якомога м’якіше відмовити йому:
- Мейсон не погодиться, і я теж. Не хочу заміж без кохання, – побачивши, як хмурніє його обличчя, продовжила, - не бажаю тебе втрачати як друга, ти надто цінний для мене і дякую за твою пропозицію, але це не врятує мене від шлюбу з Георгом.
Швидко відпустивши мою руку, немов вона заражена невиліковною хворобою, осатанів. В його голосі відчувалася лють:
- Це тільки слова. Чому Аделіно, невже я тобі противніший за старого герцога, чому ти можеш вийти заміж за нього, але не можеш за мене?
«Ставка на принца» Кристина Асецька


А коли натовп розступився, пропускаючи повільно крокуючого важкою ходою Ульвара, люди Орма лише здригнулися та зблідли як полотно… Ось вона, руда й розлючена смерть невблаганна, адже усі розуміли, що наближається час розплати. Та грізна, кремезна постать неабияк жахала, проймаючи липким страхом, як і сталево-сірі очі, що наливалися кров’ю. Скуйовджені мідні пасма, брудне обличчя, розірваний одяг… а пальці стискали деревко величезної сокири, лезо якої зловісно виблискувало у денному світлі…

— Помилуй, Ульваре! — істерично благав один із зрадників, що прийшов з земель Данелага до Рендлшира. Звичайно, конунг впізнав його, як і решту щурів… А він же надсилав тим людям до селищ зерно, коли були скрутні часи, щоб не вмерли з голоду. Дбав про них, опікувався…

І наразі Міднокосий нікого вже не чув. Зрадники повинні прямувати до богів. Очі Ульвара застилала каламутно-червона пелена божевільної, безмежної люті, яка вогняним стовпом здіймалася з глибин душі… Цей пекельний вогонь знесе й очистить усе навколо, обагряючи землю кров’ю зрадників.

«Графиня Грандвелл» Таня Толчин


Аріана Освальд, а в дівоцтві Харрісон, була видатною жінкою. Їй у красі не було рівних. В це легко повірити, тому що навіть зараз, коли юність позаду, від неї неможливо відвести погляд. Статна, розкішна, велична. З великими глибокими, мов прірва, блакитними очима, чорним густим волоссям і тонким носом, вона мала високе чоло, в міру повні вуста, ямочку на підборідді та фігуру "пісочний годинник", котрій заздрили всі дівчата. Не надто тендітна, однак струнка і граціозна. Довершена, наче її зліпили з глини самі янголи. Такою й була в характері. Сильна, незламна, мудра і далекоглядна, хоч сувора, проте справедлива. Вона карала й милувала, вирішувала долі, не показувала ворогам слабке місце. Вона прийшла в Леонтайн дружиною короля Роланда, стала улюбленою правителькою народу, здобула висоти, про які інші й не мріяли. Але чи була щасливою? Попри її незрівнянну вроду і гострий розум, кохання правителя належало іншій жінці. Тій, що була повною протилежністю Аріани.

«Та єдина, яку він шукав» Юліанна Бойлук


- Джейкобе, ти сказився?
- Брате, йди. Зараз не до твоїх повчань. - глухо проричав Джейкоб.
- Якщо помреш від застуди, то для чого тоді було тебе рятувати від смертельного поранення?
- Тепер це не важливо...
- Здається від холоду ти втратив здоровий глузд...
- Ні, Ієне, я втратив її.
- Ти ж сам цього прагнув. Ти - лерд свого клану. Ти дотримав свого слова. Тепер ти вільний. Більше немає жодних зобов’язань. Не потрібно терпіти її присутності. Знайдеш ту, що влаштовуватиме тебе. - саркастично перелічував Ієн.
- Але я кохаю ЇЇ.
- Що?
- Я кохаю її!
- Кого?
- Меггі!!!
Важкий кулак Ієна врізався Джейкобу в носа. Хлинула кров. Попри це Джейкоб зробив випад у відповідь. Вони схопили один одного за шкірки й качаючись в болоті гамселили один одного. За кілька хвилин лють Джейкоба притихла і він зупинився.
- Господи, Ієн, ти стільки разів вказував мені на це. А я ніяк не розумів. Поки не втратив.
- Може ще не зовсім пізно?
- Ми розлучені. Кузен хоче видати її заміж. А ти говориш, що не пізно.
- Тоді в тебе мало часу. Якщо кохаєш, то борись.
Витерши рукавом розбиту губу Ієн піднявся та пішов геть лишивши брата сидіти в калюжі під дощем.
«Лерд дав слово» Неталі МакКензі


– Русалко! – знову покликав капітан, але Уляна почула його з першого разу, просто не поспішала виринати. Русалка вистрибнула на камінь, ледь не повністю занурений у воду. В світлі зникаючого сонця хвіст Уляни був усипаний золотом і рубінами.

– Так, мій капітане? – солодко і невинно запитала вона.

– Ти збрехала мені, – побачивши русалку, Ярош заспокоївся. – Вони не пірати.

– Хіба в їхніх очах не плескотить море? Хіба вони не вільні духом? – награно здивувалася дочка моря. – Вільні. Але ти збрехала мені, Уляно, – русалка не могла чути голос Яроша у той день, коли Ричард намагався стати шкіпером, та це були ті самі невблаганні інтонації. Уляна не могла. Але морські хвилі чули. – Я не зрадниця, капітане, – вона вдарила мокрим хвостом по каменю, кілька бризок долетіли до пірата. – І не тріска дохла! Я зло заподіяти не прагнула, – Уляна образилась.

– Навіщо ти притягла нас сюди?

– Вас чекали на цьому острові, – зізналася русалка. – Не вороги. Море сказало, що не вороги. Спитай у свого компаса, Яроше Соколе! Сподіваюся, його відповіді ти повіриш! Русалка пірнула, здійнявши великі бризки. Навіть плескіт відгукнувся образою.
«Скарби Примарних островів. Карта і компас» Наталія Дев’ятко


Біля порога нудьгував той самий блондин. Звісивши голову, він байдуже вивчав густу траву, що наче ковдра розкинулась під ногами. Або ж дрімав з розплющеними очима. Хто знає, на що ці звірюги здатні... Захопившись своїм заняттям, пильний сторож навіть не повернув голову в мій бік.

Я зітхнула і на мить заплющила очі від насолоди. Повітря було просякнуте незрівнянним ароматом смаженого м'яса. Схоже, вечеря планувалася королівською. І чи не з того самого кабана, який мною збирався поснідати? Ось як життя, буває, повертається. Ще з ранку ти пускаєш слину на беззахисну дівчину, а ввечері смажишся на рожні... Доля любить підкидати сюрпризи, − посміхнулася подумки й знову подивилася на стражника.

– Агов! Аго-о-ов! – тихо покликала. Ім'я блондина я не знала, а кричати "блондин", як назвала у думках, посоромилася. Хлопець підвів голову. − Чого тобі? – гаркнув роздратовано, показуючи гострі ікла. Таки спав, розморило на сонечку, бідолаху. І сердився, що застала його за цим заняттям. Переживав, щоб не здала його величності.

− Мені треба вийти. Дуже!
«Дружина з проблемами» Олеся Лис