Перше кохання – найчастіше трагедія. Дашине не стало виключенням. Стас – найкращий друг її старшого брата, а разом з цим той, через кого серце билося швидше, – одружився, не давши Даші жодного шансу.
Вона навчилася з цим жити, виросла, зустріла іншого. Мабуть, кращого за Стаса, більш достойного, але коли доля дала їй другий шанс – без роздумів кинулася у вир із головою. В біль і ніжність. Страх і пристрасть. В кохання до того, кому обіцяла: відвоює.
Біда лиш в тім, що Даша не підозрювала, з ким доведеться воювати і чого їй вартуватиме перемога.

– Ти запрошений на моє весілля, до речі.
Це був Дашин укол у відповідь за запрошення, зроблене Стасом вісім років тому. Та тільки йому, здається, абсолютно однаково до її так званих уколів. 
Він посміхнувся знову, кивнув. 
– Неодмінно, Носику. Сервіз притягну. Тост штовхну. Гарний… Про те, як у сімнадцять до мене під будинок прийшла… 
– Стас, не треба про це, будь ласка. Мені соромно й досі. Якщо є у світі хоч щось, що я хотіла б від тебе – це, щоб ти назавжди це забув. Вибачив і забув. 
– Бачиш, ти соромишся, а я пишаюся навіть. 
– Чим пишаєшся? 
– Така дівчина в мене була закохана. Чим не привід для гордості? 
Він пожартував, а у Даші серце мертвіло. Вона раптом усвідомила, наскільки її згода сходити на каву з першим коханням була необачною і самознищувальною. 
Вісім років боролася. Вісім років себе відбудовувала. Вчилася жити з нерозділеним коханням як даністю, звикати до того, що один серцевий сектор навічно виведено з ладу і тепер компенсувати треба іншими. Переконувати себе в тому, що комфорт поряд із Богданом – це максимум, якого вона прагне. А потім... 
Стас сидить навпроти, і немає нічого в її житті важливішого, ніж бажання ввібрати кожне його слово, погляд і доторк.