Як часто ми спішимо по життю? Летимо, не помічаючи нічого. Навіть себе. Чому? Тому що, повинні відповідати чиїмось очікуванням, вимогам? А як же сама людина? Її бажання, мрії, сподівання, прагнення? Чому найближчі люди так часто намагаються придушити все це? Чому нав’язують власне бачення життя? Через те, що дали його? Тоді для чого вони його давали? Щоб завести безвідмовну ляльку та гратись нею у свої дорослі ігри? Невже ми приречені лише виконувати чужі забаганки? Де ж тоді ми самі?

Ось про це і йде мова у чудовій історії цікавого автора: Лоре Лея Сповільнення 

Анотація:
Скільки себе пам’ятаю: постійно кудись біжу, запізнююсь, не встигаю, але стискаю міцно зуби та йду вперед. В мене купа планів, купа чітких дій, які я маю виконати на шляху до мети. Мені не можна зупинятись, не можна втрачати дорогоцінний час.

Безкінечне навчання, репетиторство, танці для гарної постави, звичайно ж відмінниця в школі, червоний диплом в інституті, знаю кілька іноземних мов, але і цього мало, бо я мушу бути най-най.

Завжди, інакше ніяк.

А що тепер?

Кілька місяців… Я не хочу провалятись весь цей час в лікарні, а можливо більше ніколи не встати з ліжка, якщо все піде не за хорошим сценарієм.

Я хочу жити СВОЇМ життям, я хочу хоч раз щось зробити для себе.