– Я пам'ятаю, як я сиділа біля закритих дверей, зі своїм рожевим зайчиком в руках, плакала та голосно кликала маму. Так хотіла, щоб вона забрала мене та пригорнула. Відчути її тепло та ніжність, але цього не сталося. Чим доросліша робилася, тим більше відчувала себе як непотріб. Мусор, який народили та кинули в сміттєвий бак.
Я підняла очі вгору, але мені не вдалось втримати потік гарячих сліз, які вже котились по щоках.
– Ходи до мене.
Том міцно обійняв мене, легкими рухами погладжуючи моє тіло. Відірвавшись від мене, він положив теплі долоні на мої щоки, витираючи великими пальцями мої сльози, які котилися безперестанку.
– Ти не повинна через них страждати. Подивись на себе. Ти виросла, стала сильною, доброю, цілеспрямованою та прекрасною дівчиною, яка не бачить в людях нічого поганого. Це вони повинні картати себе за свої вчинки.
– Я знаю, але воно так болить, що іноді хочеться роздерти себе заживо, щоб цей біль зупинився.
– Моя маленька дівчинка!
Його пальці ніжно погладили мою щоку.
– Мені так хочеться забрати весь твій біль, але я не знаю як це зробити. Ця безвихідь завдає мені ще більшого болю.