Нарешті в мене руки дійшли до історії Коула та Лотті, з цими італійцями, яки усіляко відволікають мене... До речі, якщо я вже згадала про них, наступна частина "Покоївки..." трішечки затримається та прибуде до вас за два-три дні. 

А поки що...

— Добре, що ти дременув з Напа-Веллі так швидко. Побачивши ту писульку…

— Гаразд, — вліз він, перебивши мене, втім я й не збиралася завалювати його подробицями кривавою розправи, якої йому пощастило уникнути. — Я винуватий, згоден.

— Не годиться. Щиріше, Бернарде, — дражнилася я й надалі. Так, я отримувала від цього задоволення, та легеньке, не настільки пломенисте, що світило мені, якби він не звалився на мою голову зі своїм повідомленням. Я більше схилялася до того, що про ніякий романтичний контекст не йшлося.

Але тут сталося те, чого не очікувала ні я, ні тим паче Коул — Марго нарешті кінчила, видавши гучний стогін, що здався мені у такій ситуації ревінням потягу, який несеться прямісінько на мене. Точніше ми з ним зіштовхнулися менш ніж хвилину тому.

— То, кажеш, ти злишся та й все? — самовдоволено вишкірився Бейлі, поки у стані надвідчаю з величезними від переляку очима я намацувала пульт від телека, намагаючись вирубити звук чи підірвати його, якщо там знайдеться і така кнопка.

ЧИТАТИ ДАЛІ 

P.S. Ще в цієї парочки з'явився плейлист, раджу зазирнути в розділ перед першою частиною ;)